Принцип "мімезису" в античній естетиці

Зміст

Вступ

1 Поняття мімезису в історії

2 Копіювання як логічне продовження принципу „мімезису”

3 Художнє відображення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мімезис – в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному.

Піфагорейці вважали, що музика копіює “гармонії небесних сфер”. Демокріт був упевнений, що мистецтво в широкому його розумінні (як продуктивної творчої діяльності людини) походить від копіювання людини твариною (ткацтво від копіювання паука, домобудівництво – ласточці, співи – птахам).

Більш детально теорія мимезису була розроблена Платоном і Аристотелем. При цьому термін “мимезис” наділявся ними широким спектром значень. Платон вважав, що копіювання складає основу будь-якої творчості. Поезія, наприклад, може копіювати істині і благу. Однак мистецтва обмежуються копіюванням предметів або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їх обмеженість і недосконалість. Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).

В залежності від творчої задачи художник може свідомо або ідеалізувати, возвисити своїх героїв (як робить трагічний поет), або представляти їх у смішному і неприглядному вигляді (що присутнє автрам комедій), або зображувати їх в звичайному вигляді. Метою мемезису в мистецтві, згідно Аристотеля, - придбання знань і збудження почуття задоволення від “воспроизведения”, споглядання і пізнання предмету.

Художники пізньої античності, як правило, виділяли один з аспектів арістотелівського розуміння мемезису. Так, в еліністичній теорії і практиці зображувальних мистецтв володарювала тенденція створення ілюзорно-натуралістичних зображень. В середні віки міметична концепція мистецтва поступається місцем образно-символічній, а сам термін “мимезис” наповнюється новим змістом. У Псевдо – Діонісія Ареопагита, наприклад, “неподражаемім подражанием” названо символічний образ, “по контрасту” означаючий “умонепостигаемій” архетип.

Подальший розвиток концепція мимезису отримала в теорії копіювання. Теорія копіювання – концепція виникнення і сутності мистецтва, яка зародилася в античній естетиці (мимезис) і отримала розвиток в естетиці Відродження і нового часу, а також знайшла відображення і в сучасних естетичних концепціях (Лукач, Ауербах), в теорії реалістичного мистецтва.

1 Поняття мімезису в історії

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля, а саме його роботи “Поетика”, “Риторика”, “Політика”, “Метафізика”, “Етика”, що висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля також простежується захоплення Космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця — “мімезису” — наслідування дійсності. Аристотель вважав, що мімезис властивий людині з дитинства. Саме цим — здатністю до наслідування — людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Поняття “мімезис” пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімезису була використана як своєрідний зв’язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.

Естетичні погляди Аристотеля пов’язані не лише з етичною проблематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати — роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей мімезису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, поза реальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля “Поетика” закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Аристотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Дослідники творчої спадщини Аристотеля вважають, що він присвятив Гомерові кілька спеціальних праць, а для свого вихованця Олександра Македонського відредагував “Іліаду”.

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: “Історик говорить про те, що справді сталось, а поет — про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме”.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і п

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать