Філософія неотомізму

Теологізація окремих шкіл сучасної філософії й естетики Заходу зумовлена значним впливом на їхніх представників неотомізму — офіційної доктрини католицької церкви. Томізм, який спирався на вчення монаха-домініканця Фоми Аквінського (1225—1274), був особливо популярним і впливовим в епоху середньовіччя. Під тиском матеріалістичної філософії XVII—XVIIIстоліть, наукових досягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність. Відродження томізму почалося в другій половині XIX століття, а в 1879 році модернізована форма його — неотомізм — проголошується офіційною філософією католицької церкви, підтримується Ватиканом. Слід зазначити, що ані томізм, ані неотомізм не є цілісним ученням, а об'єднує різні течії й школи. Можна стверджувати, що найпослідовніше ідеї Фоми Аквінського розвивають представники «ортодоксального» томізму. Водночас навколо ідеї неотомізму об'єднується чимало дослідників, які намагаються «осучаснити» філософію середньовіччя, розкрити її психологічний, антропологічний потенціал. Простежуються тенденції зближення неотомізму з іншими філософськими напрямами; феноменологією, психоаналізом, екзистенціалізмом. Незважаючи на внутрішні розбіжності й суперечності, неотомізм має і єдині принципи. Універсального значення неотомізм надає принципові аналогії буття, який поєднує «дві головні ідеї: 1) основою і джерелом усього сущого є буття бога; 2) все суще є реальним і істинним тією мірою, якою воно відображає буття бога». Дослідники неотомізму слушно зауважують, що принцип аналогії є формою релігійно-ідеалістичної метафізики і, маючи універсальне значення, «поширюється на всі сфери філософської рефлексії: онтологію, гносеологію, етику, естетику, антропологію, натурфілософію, логіку, аксіологію». Щодо естетики, то, як відомо, однією зі специфічних граней багатьох напрямів сучасної західної естетики й мистецтва є створення «ілюзорної дійсності», свідоме привнесення у творчість «нового містицизму». Неотомізм виявляє цю тенденцію найпослідовніше. Зв'язок західної філософії з релігією відбувається сьогодні в кількох напрямах. Це передусім теологізація сучасних філософсько-естетичних концепцій. Так, Е. Фромм вважає за необхідне створити нову релігію — для інтелігенції. Інтелектуальний розвиток інтелігенції, на думку вченого, обов'язково веде до нігілізму. Виникає своєрідна залежність: чим вищим є інтелект, ширшим коло інтересів людини, тим активніше формуються її нігілістичні уявлення. Відомий американський естетик Т. Манро стверджує, що деякі художні методи й принципи мистецтва, зокрема натуралізм, не тільки органічно співіснують з релігійною свідомістю, а й стимулюються нею. Натхнення митця Манро оцінює як «промінь світла з потойбічного світу», а творчий процес, на його думку, не піддається раціональному аналізові. Аналогічні висловлювання трапляються в працях Дж. Сантаяни, П. Фульк'є, Г. Марселя та ін.

Первинним неотомісти вважають «божественне», «чисте» буття. Матеріальний світ проголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття й першоосновою всіх світоглядних настанов людини. Неотомістська естетика базується на ідеї підкорення мистецтва, митця служінню Богові, церкві. Мистецтво перетворюється на ілюстратора теологічних доктрин, обмежується певним каноном.

Неотомістська естетика, як і інші естетичні концепції, спирається на ширше за проблематикою філософське бачення світу, ніж доктрина неотомізму. Серед філософських ідей, які вплинули на формування неотомістської естетики, слід виділити ідею про акт і потенції, що лежать в основі онтології неотомізму. Згідно з цією ідеєю процеси виникнення тих чи інших речей або явищ трактуються як актуалізація потенцій. Хоч потенція розглядається в неотомізмі як чисто абстрактна можливість, проте сама постановка питання відкриває новий ракурс дослідження проблем творчих потенцій особи, зокрема у сфері мистецької діяльності. Плідною для такого дослідження є і загальнофілософська концепція особистості, атрибутами якої в неотомізмі виступають свобода, самосвідомість, здатність до реалізації в духовному акті, творчість і самотворчість. і хоч ці атрибути особистості дістають своє ціннісне підтвердження лише у співвідношенні з Богом, неотомістська естетика все ж таки має можливість дати власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їхнього функціонування, принаймні у сфері створення і сприймання релігійного мистецтва.

Кожен твір релігійного мистецтва є втіленням у художніх образах божественної ідеї, а митець для неотомістів — провісник Бога. Слід зазначити, що проблеми релігійного мистецтва та його місця в культурі XXстоліття стали об'єктом теоретичного аналізу навіть в офіційних документах різних релігійних конфесій. Так, в енцикліці папи Пія XII «Медіатор ідеї» (1947) зафіксовано, що сучасному мистецтву «слід надати свободу у відповідному й благоговійному служінні церкві та священним ритуалам за умови, що вони збережуть рівновагу між стилями, не схиляючись ані до надто реалістичного, ані до зайвого символізму». Така позиція зумовила значно активнішу, ніж у школах інших теоретичних орієнтацій, розробку проблеми видів мистецтва в неотомістській естетиці. Особливу увагу приділяють неотомісти розвиткові музики, зокрема проблемам літургійної музичної культури. Після прийняття на II Ватиканському соборі (1962-1965) «Конституції святої літургії» почався процес модернізації мови богослужіння — заміни «священної латини» на доступніші мовні форми, а це, безперечно, демократизувало літургічну дію. Наголошуючи на ролі