Владимир Иванович Вернадский

Костянтин Анісімов

Ми звикли говорити: улюблений поет, композитор, художник, письменник. Вченого ж розуміють інакше: передбачливий, ерудований, визначний, великий, нарешті.

Прийнято вважати, що вчений – це насамперед «генератор ідей», «джерело знань», володар потужного мозку. Коротше, мисляча машина, здатна переробляти та запам’ятовувати різноманітні корисні дані, а також відкривати нові закони природи, здобувати нові знання.

Виходить, що дивно виглядало б зізнання у любові до мозку, хай навіть до потужного, або до машини, хай навіть ідеальної.

Але усе ж таки іноді кортить промовити: мій улюблений вчений. Наукова творчість для такої людини – один з проявів надзвичайної особистості, особливого складу характеру, ставлення до природи, до людей, до життя. Його впізнаєш за стилем мислення, за якимось внутрішнім сяйвом, яке випромінюють усі його наукові праці...

Одним з найулюбленіших вчених не лише для мене особисто, а й для багатьох людей світу, які цінують справжній непідробний гуманізм, є Володимир Іванович Вернадський.

Іноді здається, що ця людина, яка допомогла нам знайти істину у розумінні середовища, що оточує нас, зрозуміти наше особисте місце у природі та правильно сприйняти її закони, була надіслана самою природою задля привнесення у людське повсякденне життя вищого небесного знання, знання доброти, відкритості, щирості, а значить – сили духу та віри у нескінченність життя. Вернадський особисто мені здається не лише вченим всесвітнього масштабу, громадянином Космічного Простору. Він бачиться мені людиною загальноепохальною, яка пов’язує разом століття минулого з нашим часом. А ще, це точно, час майбутній. Праці Вернадського допомагають нам краще зрозуміти життя Землі, її сучасність та майбутнє, яке тісно пов’язане з нашою працею та думками.

Колись Сократ пояснював, що будувати ланцюг послідовних розумових висновків, що ведуть до вірних висновків, йому допомагає таємничий дух, демон, геній. З тієї пори прийнято вважати, нібито наділені талантом особистості натхнені генієм і хранителем домашнього вогнища, добрим духом житла, якого стародавні римляни називали «пенатом», а ми звемо «домовиком» (А.К.). Саме тому ці люди здатні на надзвичайні вчинки. Але чому ж деякі особистості наділені гострим розумом, тонкою інтуїцією, натхненням, спроможним створювати відкриття, які випереджають час. Хіба це особливий дар, успадкований від предків приблизно таким же чином, як успадковуються ніс дідуся та очі прабабусі. Або це наслідок відчайдушної праці та нелюдської впертості. Або просто гра випадку, який піднімає когось вище за інших, подібно хвилі, яка когось поглинає, а когось підкидає вгору. Або усе разом.

Про таланти від народження відомо чимало. П’ятирічні діти здатні чудово грати на музичних інструментах та створювати музику, малювати, вивчати іноземну мову. Щоправда, вундеркінди рідко стають великими людьми. До речі, Енштейн з дитинства був у не дуже гарних стосунках з математичкою.

Так як же бути з тими мислителями, творцями, кого не відрізняли з дитинства особливі таланти та яким доля не створила особливих умов для прояву геніальності. Ким вважати їх. На мою думку, саме їх і слід вважати великими людьми та видатними вченими. Така людина працює наперекір долі. Вона у муках долає вроджені та надбані свої недоліки. Шукає у своїй душі ті чудові промені, які пізніше народять яскраве сяйво. Вона вимагає від себе найвищої напруги сил, розуму, волі. Така людина одночасно творець і шедевр творця, будівельник самого себе. Саме подібною особистістю і є Вернадський, ім’я якого відоме усьому світу й зорює у загальноісторичному небі поряд з іменами найславетніших гуманістів та вчених природодослідників. Вже зараз можна говорити про глобальність новаторських ідей В.І.Вернадського. Хоча ми й не здатні ще осягнути значення багатьох його наукових гіпотез та відкриттів. Осягнуть нащадки, бо ж він, випередивши свій час, стане і їх сучасником. Щось ренесансно-давінчівське є у тому, що Вернадський – єдиний серед академіків! – одночасно працював у трьох відділеннях тоді ще могутньої Академії наук СРСР: геолого-мінералогічному, хімічному та фізико-математичному. І не просто працював у науці, а творив нові науки й нові вчення – був фундатором генетичної мінералогії, геохімії, радіогеології, космохімії, радіохімії, гідрології, гідрохімії, був автором вчення про живу речовину, вчення про неосферу. Мінералог за освітою, він зробив величезний внесок у розвиток кристалографії, генетичного грунтознавства та багатьох інших наук. Власне, серед наук про Землю нема жодної, в якій би цей український вчений не сказав свого слова.

Саме український! Сьогодні навіть вже мало хто пам’ятає, що він, за свідченням академіка Б.Соколова, часто називав себе «впертим хохлом». Забулося й те, що єдиний свій вірш Вернадський присвятив Україні, а читаючи листи вченого з Москви до своєї родини у Києві, бачиш, що написані вони українською мовою. Як і записи в особистому щоденнику. Навчив рідної мови Володимир Іванович і доньку Ніну... При цьому вчений поважав, цінував, любив інші народи, називаючи усіх, хто живе на Землі, «громадянами планети».

Як відомо, народився Вернадський у Санкт-Петербурзі у родині професора Івана Васильовича Вернадського 12 березня 1863 року. В «Головних біографічних датах» Ганни Дмитрівни Шаховської читаємо: «В.І. Вернадський народився від другого шлюбу. Мати його – Ганна Петрівна, до заміжжя Константинович, була кузиною перш