Початк граматичної традиції

Вступ

Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляє у склад Австро-Угорської імперії, маючи такі культурні показники: українські шляхта і міщанство (вищий прошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній стан) і слеянство–українці за національністю і греко-католики за віросповіданням, а культурноосвіченою є лише одна українська верства–священники. Не дивно, що все культурне життя українців Галичини того часу зосереджуються навколо Ваиліанського чину. Саме ченці–василіанці стають ініціаторами нових шкіл; маючи власні лрукарні в Почаєві та Києві, видають книги церковнослов'янською українською або майже чистою українською мовами" 1) . Так, після 1772р у Галичині з'являються твори духовного і зрідка світнього змісту, як-от: "Народо віщаніє" або "Слово к народу католіческому" (1778р), "Бесіди парахіяльні" (1789р), "Книжиця для господарства" (1788р), "Політика свідка" (1790р). Досліники вважають, що твори написані мовою, хоч і не чистою українською, але [1] вже наближеною до неї.

Однак прихильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість греко-католицьких церков і монастирів, вважаючи, що церква повинна підлягати державі і цому, цісареві. Звідси зменшується і культурна праця ченців-василіан.

Нова надія на духовний розвій у галичан з'являється з відкриттям у 1787р при Львівському університеті українського відділу, богословні та та філософські науки. У цей час виникають спроби читати лекції не тільки латинською мовою, але й тодішньою книжною українською. Правда, вся наукова традиція викладачів написана–таки іноземними мовами (латинською німецькою і польською). В університеті працюють вчені, які в тій чи іншій мірі актуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до 1801), Модест Гриневецький (1758-1823), викладач богословія; Арсеній радкевич (1759-1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський (1757-1805), О. Гарасевич (1763-1830). Наскільки це було проблематичним, засвідчують рукописні матеріали Я.Головацького про П.Лодія, теоретичної і практичної філософії, викладача математики і нумізматики. За часів його діяльності "въ школахъ усюди вчили класичної латинської мови, а народних мов не допускали до практики викладання", однак П.Лодій тільки маттематику читає польською мовою, інші ж дисципліни —тогочасною книжною українською: Языкъ той був нэ словяньский церковный, нэ руский народный, але книжный, злотеный из обох"[2] .Зрозуміло, що П.Лодій, започавши таку мовленнєву практику у вищій школі стоїть перед фактом і термінотворення, і перекладу. Ці проблеми йому приходиться вирішувати самостійно, однак його діяльність стає зразком для інших, майбутніх, літературної форми української мови.Очевидно, в своєму імпліцитному вияві і починається теоретичне пізнання цієї форми і досвід такого авторитета, яким був у науці П.Лодій для галичан, дає для інших зразок компромісного, як на наш час, але цілком вмотивованого в пору Лодія шлях побудови літературної форми "из обох"—книжної і народної.

Позитивну роль П.Лодія у формуванні літературної мови в Галичині у свій час підкреслює М.Возняк: "Як ся мова якою писав Лодій, була би вдерталася у школах, від неї легко було перейти до народної мови"[3]

На жаль,український відділ при Львівському університеті проіснував лише до 1809р., так і не зреалізувавши свого внеску у витворення літературної форми української мови. Через німецьку, польську та чеську літературу в Галичину приходять ідеї романтизму. Вони проявлялися в зацікавленні народною мовою, піснями, народним життям, старовиною. Саме серед св'ященників і виникає увага доживої української народної мови, української творчості.

Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідях українською мовою, причому навіть не в Галичині, а у Відні, актуалізуючи потреби літературного викладу.

Так, перший парох греко-католицької церкви св.Варвариу Відні о.Єронім стрілецький (1733-1833) свої проповіді продовж 20-ти років виголошує українською (у той час як у Галичині тільки польською ). На думку дослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої української літературної мови, шо становить перехід від церковнослов'янської до української мови[4] . Очевидно, це було у 1777р перед цого поїздкою до Відня, граматка має назву „ Grammatyka (ruska) krotkaprzezStreleckiego”(надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме її, ймовірно, мали Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики руської мови.[5]

І.Лаврівський (1773-1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії, канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповіді українською мовою, яку вже вважає самостійною і окремою від інших слов’янських мов. Цей дослідник працює над укладенням тлумачного словника української мови, укладає буквар, збирає матеріали до української історії[6] .

П.Пасловський (1792-1846)– парох церкви св.Варвари у Відні теж виголошує проповіді українською мовою, укладає навіть з них збірник. Пише рукописну граматику української мови.[7] На думку М.Возняка, саме вона служить основою для першої друкованої української граматики в Галичині– граматики Й. Левицького.

І. Ольшовський (1784-1804)—парох при церкві св.Варвари в одному з листі до Віденськоїконсисторії у 1812р уже підкреслює відмінність живої української мови від мови літературної.[8]

І.Снігурський (1784-1847) як