Нові рубежі лінгвістичної географії

Лінгвістична географія порівняно молода галузь мовознавчої науки. її зародження історики мовознавства пов'язують з діяльністю німецького вчителя Георга Венкера. У 1876 році він розіслав усім шкільним учителям Рейнської області анкету-питальник, що містила 40 коротких фраз із 300 слів, які ілюстрували найважливіші фонетичні й граматичні особливості німецької мови. Згодом Венкер розширив територію свого дослідження і таким же анкетним методом обстежив ще Пруссію, Тюрінгію, Мекленбург, Саксонію та деякі інші дрібні держави північної й середньої Німеччини. Одержані відповіді Венкер опрацював і узагальнив у вигляді лінгвістичних карт. Перший випуск підготовленого ним «Діалектологічного атласу північної і середньої Німеччини» опубліковано 1881 року. Цей рік і можна вважати початком історії лінгвогеографії. Однак затримка на десятиріччя підготовки й публікації наступних випусків німецького атласу не сприяла його популяризації серед широких кіл спеціалістів: аж до 1926 року він існував тільки у рукописі й залишався маловідомим (скорочений варіант атласу Г. Венкера і його продовжувача Ф. Вреде вийшов у 6-ти томах протягом 1926—1932 рр.).

Етапною у розвитку лінгвогеографії стала публікація протягом 1902—-1910 років «Лінгвістичного атласу Франції» у 12-ти томах, підготовленого Жюлем Жільєроном і Едмондом Едмоном. Його вихід, перші наукові спостереження й узагальнення результатів картографування, зроблені Жільєроном на підставі атласу, справили величезний вплив на все романське мовознавство і стали стимулом до створення подібних лінгвогеографічних праць на матеріалі не тільки романських, а й інших індоєвропейських мов. З того часу укладання діалектологічних атласів стає одним із найважливіших напрямків досліджень окремих національних мов.

Великі пізнавальні можливості лінгвогеографічного методу виявилися передусім у тому, що він є дуже ефективною формою інвентаризації й каталогізації мовних явищ, систематизації значного діалектного розмаїття мов на лінгвістичних картах, які через те стають своєрідними фотографіями структурної багатоманітності й територіальної варіативності мови на тому чи тому етапі її функціонування, зручними для одночасного візуального охоплення багатьох діалектних відмінностей на великих етномовних територіях і визначення закономірностей розподілу на них окремих мовних явищ. Проте картографування не просто засіб підвищення ступеня наочності викладу фактів, воно своєрідний спосіб їх зіставлення й осмислення, евристичний інструмент для розв'язання й таких завдань, які неможливо розв'язати жодними іншими методами. Вже перші лінгвістичні атласи показали, що синхронний зріз діалектної диференціації мови відображає її історію, оскільки різні діалекти архаїчні різною мірою і зберігають у своїх системах різні етапи еволюції багатьох явищ. Виявилось, що діалектна дійсність будь-якої мови гетерогенна, неоднорідна, що явища й елементи, які її утворюють, різночасові за своїм походженням, що у реально існуючих тепер діалектах захована історія мови. Ця властивість діалектів робить можливим на основі зіставлення ареальних даних, тобто даних про територію поширення певних мовних явищ — фонетичних, граматичних, лексичних і словотворчих,— реконструкцію втраченого давнього стану, відтворення історії мови. Таким чином, встановлення закономірностей просторового розподілу мовних явищ допомагає з'ясувати хронологічні особливості змін і розвитку діалектів. Через простір як порядок взаєморозташування мовних явищ, особливостей можна пізнати і час як порядок послідовності перебігу мовної еволюції, простежити етапи переходу одного стану системи в інший. Власне, звідси й випливає те першорядне значення, якого набуває лінгвістична карта для вивчення історії мови. Без інформації лінгвогеографічного характеру про говори неможливо розв’язати і таких важливих питань, як закономірності, основні тенденції й потенції розвитку національної мови, а також з'ясувати діалектну основу літературної мови і її взаємозв'язки з говорами на різних історичних етапах. Водночас значення лінгвістичної географії виходить поза межі історико-лінгвістичних потреб, вона серйозно збагачує історію духовної й матеріальної культури народу взагалі і разом з даними інших наук історичного циклу — ономастики, археології, етнографії — створює необхідну фактологічну й методичну базу для розв'язання етногенетичних проблем.

Широкий вихід результатів лінгвістичного картографування в суміжні науки зумовлюється особливостями функціонування мови в просторі тим, зокрема, що мова (діалект), будучи кодом, натуральною знаковою системою, є водночас засобом спілкування членів певного етнічного колективу, отже, явищем соціальним, що виникає й існує в певний час і на певній території, тобто є феноменом історичним, розвиток якого тісно пов'язаний з розвитком суспільства, яке мова (діалект) обслуговує. Через це такі основні поняття лінгвогеографії, як ізоглоса, ареал, тобто територія поширення будь-якого мовного процесу, зміни, діалектної особливості, не є явищем тільки суто лінгвістичним, а являють собою результат пересічення дії різних чинників. Тут назвемо найважливіші: 1) внутрімовні, спричинені самою будовою мови чи діалекту, структурними відношеннями в межах окремого мовного рівня чи між різними рівнями (наприклад, занепад свого часу так званих зредукованих голосних т>, ь зумовив в українській мові замінне подовження голосних о, є в закритих складах і розвиток їх через ряд проміжних стадій, які до цього часу зберігаються в окремих архаї