Мовленнєвий етикет спілкування

План

1.Усна і писемна форма спілкування.

2. Орфоепічна та граматична правильність мовлення.

3. Мовний етикет. Виразність мовлення.

4. Багатство і різноманітність мовлення. Культура діалогу.

1.Усна і писемна форма спілкування

Перш, ніж розпочати мову про форми спілкування, про мовленнєвий етикет, давайте спробуємо розібратися, а що ж власне виражає мовлення, яким воно є. Отже, мовлення буває монологічним і діалогічним.

Монолог (від грецьких слів mono– один і logos – слово, мовлення) – це особлива форма побудови усного чи писемного мовлення, що становить розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до себе або до глядача (у спектаклі, кінофільмі).

Монолог має певну композиційну організованість і змістову завершеність. Розрізняють внутрішній монолог – роздум уголос, драматичний монолог – поєднання мовлення з мімікою, жестами, ліричний монолог – лірична сповідь у поезії.

Діалог (від грецького dialogos– розмова, бесіда) – одна з форм мовлення, що являє собою розмову між двома або кількома особами. Діалог характеризується короткими висловлюваннями, простотою синтаксичної будови його частин, використанням неповних і незакінчених речень. Особливістю діалогу є: взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об'єднує діалог в єдине ціле. Розрізняють внутрішній діалог – фігура мовлення, що є зверненням до самого себе.

Розмова кількох осіб називається полілогом (від грецьких слів роlі – багато, logos– слово, мовлення).

Для прикладу прочитаєм обидва тексти, дамо відповідь, в якому тексті використано монолог, а в якому – діалог.

1. Одного разу до Степана прийшов дядько Василь і давай хвалитися своїм сином, який здобув медичну освіту аж в самому Парижі.

– Знаєте, – нарешті вклинився у розмову племінник, – це щось схоже на арабську казку, коли емір вихваляв свого скакуна, якого люди не бачили в роботі, а лише чули його іржання.

2. Орфоепічна та граматична правильність мовлення

Вони мовчали мить-другу, а тоді чоловік сказав:

- Як діти.

- Ах, любий… Я ж зовсім забула! Оля просила одразу ж тебе поцілувати від неї…

- Не треба плакати, - сказав чоловік. – Ми так мало маємо часу…

- Двадцять хвилин, любий… (О.Смотрич. Двадцять хвилин. – Світо-вид. – 1993. – Ч.2. – С.22)

Тут взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, що об'єднує діалог в єдине ціле.

Отже, для літературної мови властиві усна і писемна форми її існування. Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування. Таким чином, повторимося, що літературне мовлення атрибутують дві форми вираження: усне й писемне. Усне буває діалогічне й монологічне (полілогічне). Писемне мовлення носить монологічний характер, яке розподіляється на рукописне й друковане.

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, є процесом говоріння. За походженням усне мовлення є первинною формою існування мови. Писемне мовлення фіксується на папері. Воно є вторинною формою існування мови й розраховане на зорове сприймання. Кожна з форм мовлення має свої особливості.

Обидві форми мовлення мають широке застосування в різних сферах життя людей. Усне мовлення існує у формах діалогу, дискусії, диспуту, монологу, розповіді, переказування, звіту, доповіді тощо, а писемне – у формах переказу, творів (опису, розповіді, роздуму), художніх текстів, ділових паперів, газетних жанрів, плану, тез, конспекту, реферату тощо.

Для прикладу оберімо уявного співбесідника. Напишімо текст, де були б слова і вирази характеристики співрозмовника. Яку роль утексті відіграє монолог.

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов'язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (-ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а не Київа); Дунаївці – Дунаєвець; знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік — бічний— на боці (і на боку), порох — порошина — у поросі (а не в пороху); радити — раджу (а не ражу і не радю); сидіти — сиджу (а не сижу і не сидю), їздити — їжджу; возити — вожу; косити — кошу; летіти — лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Наприклад:

1. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито, як один звук: [джерело], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

2. У деяких словах вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до німецького G, [ґ]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзик], [ґедз'], [дзиґа] тощо.

3. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

4. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у]: [буу], [дауно], [шоук], [в'іуторок].

У четвертому розділі ми говорили про фоностилістику, про милозвучність. Повторимо ще раз: українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення г

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать