Улас Самчук. Жизнь и творчество

ВСТУП

Історія української літератури двадцятого століття майже не досліджена.. Окрім того, що українська література розвивалася на території України, багато письменників творили і за межами батьківщини.

Імена цих патріотів повертаються на рідну землю, а співвітчизники дізнаються про них лише зараз. Уласа Самчука називали літописцем свого часу і свого народу. Він з юнацьких літ був відірваний від материнського лона, опинившись поза межами рідного краю. На чужих землях письменник набагато глибше і болючіше відчував і переживав трагедії братів і сестер з України.

Улас Самчук – це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можна лише тоді, коли видати його багатотомник. Ми можемо ознайомитися з мізером, який залишив по собі письменник: журнал «Дзвін» з оповідання Уласа Самчука «Віднайдений рай», у тому ж 1991 році повість «Марія», видрукована «Українським письменником» у 1991 році, журналом «Дніпро» у 1991 році, опубліковано другий том епопеї «Волинь». Окремим виданням у видавництві «Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал «Дзвін опублікував спогади письменника «На білому коні» /№1-3, 1993р./. той же таки «Дзвін» через рік продарував нам ще одні спогади Уласа Самчука «На коні вороному» /№6-8, 1994р./, а у 1995 році – «Записки на бігу» /№4-7/. У 1994 році «Український письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь». Звичайно, є ще фонд залу україніки у Центральної Національної Бібліотеки ім.В.Вернадського,але нажаль, і в ній немає повного зібрання творів Уласа Самчука. Доля Уласа Самчука типова для українського письмменника-еміґранта. Талант Самчука, багаторічна праця на літературному полі, більш ніж десяток видрукованих творів за кордоном і невідомість в Україні.

Улас Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області. Його батьки були селянами. Тяжко та виснажливо працювали біля землі та славного господарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя і праці. Бажання вирватися з соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодого жовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у 1927 році. Почалися скитання молодого хлопця з Волині по закордонних землях. Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна земля та брати й сестри з України. Усе свідоме життя письменник ставив перед собою завдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив, переживав.

Публіцистика Уласа Самчука – це спогади, статті, фейлетони, нариси, подорожні нотатки. А Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичної діяльності автора «Волині»: воєнний 1938-1944 – репортерська, редакційна діяльність – і повоєнний, який ділиться на два часові відтінки: 1945-1948 – ідеологічно-програмова публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 – до кінця життя - публіцистика «канадського» періоду[1] .

З 1938 року Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світ дізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українську державу.

У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі молодий публіцист повертається до Праги. Звідти він у 1940 році переїжджає до Кракова і з похідними групами ОУН у липні 1941 року – на Україну. По приїзді до Рівного, Улас Самчук став редактором газети «Волинь». Ініціатором цього видання був Степан Скрипник (згодом Патріарх УАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами»[2] почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року.

«... насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені... хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, а й змістом... Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирові патетики. і раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це одразу відчував»3. У виданні вміщувалася офіційна німецька хроніка, бо німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бендерівцями) справи. Газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, в ній залишались теми налагодження господарського і культурного життя, а головне – «піднесення рівня свідомісті – інтелектуальної, культурної, політичної»3.

Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», репортаж «Сян!» і стаття «Завойовуймо міста» Уласа Самчука, ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка Юрія Шумовського «Про охорону мистецтва й пам’яток», відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», дописи, огляд, інформація, хроніка. Тираж газети був 12 тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо на вулицях. Протягом двох з половиною років існування було випущено більше ніж 7 млн. примірників. Періодичність з жовтня місяця – 2 примірники на тиждень, середній тираж – 30 тисяч, максимальний (у січні 1942 року) – 60 тисяч. Щоб зрозуміти значення «Волині» для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко», «Свідомо жити»,«Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясно й одверто»).

Ось кілька уривків з них:

«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...»

«Розбудова України й організація українського народу – ось основне гасло нашого часу... праця, солідарна, творча, будуюча і організуюча праця. П