Вивчення сучасної української літературної мови

Літературна мова – це вища, зразкова, загальноприйнята, унормована і відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери діяльності і найрізноманітніші культурні потреби народу. Вона, будучи поліфункціональною, знаходить своє виявлення в художній літературі, публіцистиці, пресі, в театрі, радіомовленні, телебаченні, в науці, школі, державних установах тощо.

Крім поліфункціональності, що проявляється у використанні літературної мови в найрізноманітніших галузях суспільного життя, вона характеризується нормативністю, стандартністю, що полягає в унормованості, регламентованості усіх її структурних елементів, здійсненої внаслідок відбору із загальнонародної мови найпоширеніших, найтиповіших лексичних, фонетичних, граматичних і словотвірних засобів, наддіалектністю, що знаходить своє виявлення не лише в поширенні на всій національній території певного народу, а й у тому, що вона, будучи опертою на певній діалектній основі, вбирає в себе елементи різних територіальних діалектів загальнонародної мови. Зрештою, для кожної літературної мови властиві дві форми її вияву – писемна й усна, причому наявність писемної форми її реалізації є обов'язковою.

У зв'язку з тим, що однією з найістотніших ознак літературної мови є її нормативність, стандартність, історія вивчення сучасної української літературної мови зводиться насамперед до простеження того, як розвивалися, усталювалися її літературні норми, зокрема, як нормувалася її орфографія, словниковий склад, фонетична і граматична система, як витворювалися її стилістичні норми.

Розгляд історії вивчення сучасної української літературної мови найдоцільніше розпочати з огляду історії нормування української графіки й орфографії,

Становлення української графіки й орфографії

Графіка й орфографія української мови, як і російської та білоруської, розвинулася на основі староруської (давньоруської) графіки й орфографії, яка, в свою чергу, була запозичена східними слов'янами у X ст. від болгар і перенесена на рідний ґрунт разом із книгами, писаними старослов'янською мовою.,

Старослов'янські пам'ятки, що дійшли до нас, звичайно були писані однією з двох азбук – кирилицею або глаголицею (хоч є й окремі, щоправда, невеличкі за обсягом, старослов'янські пам'ятки, писані латиницею; наприклад, так звані Фрейзінгенські уривки та Празький абецедарій), проте у давньому східнослов'янському письменстві майже не залишилося слідів уживання глаголиці, а кирилиця у східних слов'ян стала єдиною азбукою, якою писалися як старослов'янські, так і оригінальні староруські тексти. Старослов'янська кирилиця і система правопису, вживана у старослов'янській мові, були пристосовані до потреб мови стародавніх східних слов'ян; вони й лягли в основу письма й писемності східнослов'янських народів.

Українська мова, успадкувавши графіку й орфографію староруської мови, з часом пристосувала їх до своїх потреб, і вже у XVI ст. окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так, літера Ь у XVI ст. уже читалася як [і], причому цією літерою нерідко передавався звук [і] будь-якого походження, іноді навіть [і], що виник на місці етимологічних [о], [е]; специфічний український звук [и]₉ що виник внаслідок злиття в одному звукові старовинних [»], [і], починаючи з пізньої староруської епохи передавався то через літеру и, то через ьі; замість літери е після шиплячих перед твердими приголосними нерідко писали згідно з вимовою о, проривний звук [ґ] позначався то як кг (з XIV са*.), то традиційно як г, то латинською літерою g, а, починаючи з Львівської греко-слов'янської граматики 1591 p., також як Ґ та ін.

У старому українському письменстві XVI–XVII ст. поряд із переважаючою кирилицею в деяких випадках вживали й латиницю. Так, латиницею були написані поодинокі українські грамоти XIV–XV ст., а відомі інтермедії Якуба Гаватовича навіть були надруковані 1619 р. латиницею; також пісню про Стефана Воєводу в чеському записі XVI ст., сатиричну пісню перед 1650 р. «Ой в місті Переяславлю» та ін. Однак уживання латиниці в українській писемності як у давніші часи, так і в новіші (хоча б так звану азбучну війну в Галичині 1859 р.) було епізодичним явищем.

З виникненням друкарства кирилиця, зокрема, в такому її варіанті, як півуставне письмо лягла в основу друкарських шрифтів, які, однак, в різних давніх друкарнях характеризувалися певними своєрідностями (наприклад, факсимільні передруки старовинних видань львівських буквар І. Федорова 1574 p., віленських – граматика і лексис Л. Зизанія 1596 p., граматика М. Смотрицького 1619 p., київських – лексикон П. Беринди 1627 р. та ін.). Проте ще тривалий час церковно-релігійна і світська книжка не розрізнялися між собою своїм зовнішнім виглядом, зокрема шрифтом. На західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, церковнослов'янський кириличний шрифт панував у світському письменстві аж до 60‑х років XIX ст.

Утвердження книгодрукування викликало й встановлення стійких правописних норм, закріпленню яких особливо сприяли «Граматика словенська» М. Смотрицького (1619) та «Лексикон словенороський» П. Беринди (1627). Спираючись на церковнослов'янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили на Україні й взагалі у східних слов'ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

На початку XVIII ст. (1708) Петром І була запроваджена для друкування книжок світського змісту так звана «гражданка», в які