Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки

Вступ

У роботі розглянуто дихотомічну природу категорії модальності. Встановлено критерії розмежування об'єктивної та суб'єктивної модальностей. Простежено еволюцію поглядів на суб'єктивну модальність як складник лінгвістичної категорії модальності. Актуалізовано основні принципи її розуміння на сучасному етапі розвитку українського мовознавства.

Ключові слова: суб'єктивна модальність; модальна рамка; функціонально-семантичне поле модальності; позитивна, негативна, нульова, амбівалентна суб'єктивна модальність.

Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки

Питання, пов’язані з категорією модальності, належать до переліку тих суперечливих проблем мовознавства, які на кожному етапі розвитку лінгвістичної думки не лише не втрачають своєї актуальності, а навпаки – набувають нових аспектів. Та складність вивчення модальності, на яку вказують усі її дослідники, значною мірою визначається вже тим фактом, що в цій категорії пов’язані такі ключові поняття комунікативного процесу, як об’єктивна дійсність, висловлення та його автор (мовець). На нашу думку, антиномія “мова – мовлення” призвела в кінцевому результаті до таких значних розбіжностей у трактуванні й розумінні категорії модальності загалом і суб’єктивної модальності зокрема. Іншим приводом до різночитань досліджуваної категорії є приналежність самого терміна до найбільш контраверсійних у мовознавстві. Частково це спричиняється інтерференцією його значень з відповідниками із логіки, психології, філософії [Ткачук 2003: 22]. Дихотомічна природа категорії модальності теж не сприяла її вичерпному тлумаченню, оскільки лінгвісти або описували як домінанту об’єктивну модальність (далі ОМ) і залишали поза увагою суб’єктивну модальність (далі СМ), або зосереджували свою увагу на засобах вираження суб’єктивної модальності, нівелюючи модальність об’єктивну. Крім того, складність обговорюваної проблеми полягає в розмаїтості та гетерогенності модальних значень і їх суміжності з іншими мовними (а ще частіше мовленнєвими) явищами. Саме дифузність функціонально-семантичних полів тих синтаксичних категорій, які безпосередньо межують з категорією модальності, призводять до виникнення спірних питань співвідношення СМ з категоріями експресивності, суб’єктивності, оціненості тощо.

На різних етапах розвитку лінгвістики поняття модальності то звужувалося до поняття способу, то розширювалося, зливаючись фактично з категоріями оцінки та експресивності, і ставало якимось метамовним явищем, втрачаючи будь-які логічні обриси. Значний внесок у вивчення категорії модальності зробили такі вчені, як В.Г. Адмоні, Ш. Баллі, О.І. Бєляєва, В.В. Виноградов, О.В. Гулига, Г.О. Золотова, Г.П. Нємець, В.З. Панфілов, Н.Ю. Шведова та інші, однак наявність великої кількості робіт ще не означає, що про категорію модальності в лінгвістиці вже висловлено все. Очевидно, цього не може бути, бо “процес пізнання безмежний, а досліджуваний предмет може виявляти нові, ще зовсім не вивчені якості та їх нюанси” [Хричиков 1992: 11]. Так само не можна не погодитися з думкою В.З. Панфілова, який слушно зауважує: “Напевно, немає іншої категорії, про мовну природу й склад часткових значень якої висловлювалася така кількість різноманітних і суперечливих думок, як про категорію модальності” [Панфілов 1977: 37].

Метою дослідження є простеження еволюції поглядів на СМ як складник лінгвістичної категорії модальності та актуалізація основних принципів її розуміння на сучасному етапі розвитку мовознавства.

Модальності в логіку були введені Аристотелем [докладно див. Фейс 1974: 17-24] для розмежування суджень за онтологічною (спосіб протікання якогось явища чи існування якогось об’єкта) та гносеологічною (логічною) (спосіб розуміння судження про об’єкт, явище чи подію) модальностями. У сучасній модальній логіці модальності поділяються, з одного боку, на алетичні (відносяться до висловлень чи предикатів) і деонтичні (відносяться до слів, які виражають вчинки), а з іншого – на абсолютні (безумовні) і відносні (умовні). На семантичній площині до модальності часто відносять поняття “істинно” та “хибно”, а також “таке, що можна довести”, “таке, що не можна довести” та “таке, що можна спростувати” [ФЭС 1983: 381]. У сучасній модальній логіці до кола модальних відносять епістемічні, деонтичні, аксіологічні та алетичні значення. Логічна алетична модальність відповідає тому семантичному компоненту мовної модальності, який характеризує висловлення з погляду вираження у ньому відношення повідомлення до дійсності як реального чи ірреального (можливого, необхідного, бажаного). Модальні оператори з епістемічним, аксіологічним та деонтичним значеннями найчастіше формують суб’єктивну модальну рамку висловлення і є засобом вираження ставлення мовця до змісту повідомлення. Аналіз суб’єктно-предикатної структури логічного судження дозволяє виділити модальність de re, співвідносну з лінгвістичною об’єктивною модальністю, та модальність de dicto, співвідносну з лінгвістичною суб’єктивною модальністю. Отже, модальності приписується статус універсальної логіко-граматичної категорії. Принцип нерозривного взаємозв’язку мисленнєвих та мовленнєвих процесів дозволяє стверджувати, що модальність синтаксичних конструкцій оформлюється вже на довербальному етапі їх формування, тобто на рівні судження, не залежить від структури певної мови і не може розглядатися як суто лінгвістична категорія.

Оскільки лінгвістика більш пізня нау