Шляхи становлення літературних мов

Якщо питання про походження мов залишається у сфері гіпотези і багато в чому вирішується дедуктивно, то питання про становлення реально існуючих мов чи тих, що існували раніше, а також мовних сімей повинен вирішуватись на основі реальних історичних даних. А так як немає, не було і не може бути мови поза його носіями, то і запитання про становлення та розвитку тих чи інших мов не можна вирішувати за допомогою однієї лише лінгвістики.

Звичайно, шлях порівняльно-історичного методу діалектів і мов – найперше дане, необхідне не лише лінгвістам, але й історикам, етнографам, археологам і в протиріччі з даними порівняльно-історичного методу вирішувати питання онтогенезу не можна. Але для вияснення питань, пов’язаних із розселенням в переселенням племен, їх схрещуванні, завоюваннями і т.д., питання повинне вирішуватися по даним археології, антропології та історії.

Природно, що, чим глибше ми заходили в історію суспільства, тим менше у нас реальних даних про мови. Ми більше всього можемо знати про мови періоду розвитку націй, коли виникла наука про мову, менше про мови періоду становлення народностей, ще дуже важливим матеріалом служать не описи мов, а письменні пам’ятки, котрі треба вміти прочитати, зрозуміти і роз’яснити з різних точок зору, в тому числі і зі сторони мови.

Однак на допомогу приходить нерівномірність розвитку суспільства. І в теперішньому часі народи світу стоять на різних сходинках суспільного розвитку. [3, ст. 564–565]

Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна системи.

Розвивається мова за своїми законами, які мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі зміни у мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.

До зовнішніх чинників належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різний історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.

Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не доки існує народ – носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку ІІ тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. – вавилоно-ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє населення Месопотамії та Асирії); на початку XVIII ст. – прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики, на Схід від Вісли) і полабська (західнослов’янська мова, яка була поширена на лівому березі Лаби (Ельби)). Причиною зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники – історичні події, пов’язані з підкоренням і асиміляцією носіїв цих мов з іншими народами.

Бурхливий розвиток деяких мов у певний період також пов’язаний із зовнішніми чинниками (звільнення від колоніальної залежності, розвиток економіки та культури, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти з високорозвиненими країнами тощо).

Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер, дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ та предметів. Гаркава вимова звука [r] у французькій мові пояснюється тим, що при дворі Людовіка VIII той, хто оголошував королівські накази, мав орфоепічну ваду: гаркавив [r]. Але оскільки всіх наділених владою вважали авторитетами, то й навіть неправильна вимова «авторитета» ставала зразком та еталоном. Так поширилось і закріпилось у французькій мові увулярне (язичкове) [r].

До зовнішніх причин відносять і контактування мов – один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.

Однак не в усіх випадках мовних змін простежується пряма залежність від зовнішніх чинників. Так, жодними суспільними умовами чи якимись іншими зовнішніми чинниками не можна пояснити втрату носових голосних о і е , зредукованих ъ і ь чи появу чергування о, е з і в українській мові. Такі явища розвиваються всередині мови, зумовленими її внутрішніми потребами, інерцією її розвитку, тобто саморозвитком. Значить, внутрішньомовні причини закладені в самій мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це – суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами спілкування і мовними можливостями.

Зовнішні і внутрішні причини взаємопов’язані, тому мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників. Так, наприклад зовнішні причини зумовили появу в нашій мові іншомовних слів, однак ці слова створені мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд слова не залежить від зовнішніх чинників.

В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси – диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.

Диференціація – процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї і тієї ж мови, людям внаслідок поступового розходження цих варіантів стає важко розуміти одне одного, і ці варіанти починають сприйматися як різні мови. Так, колись була одна слов'янська (праслов'ян