Неогумбольдтіанство – течія мовознавста

Реферат на тему

Неогумбольдтіанство – течія мовознавста

ПЛАН

1. Вступ.

2. Європейське неогумбольдтіанство

3. Американське неогумбольдтіанство

4. Лінгвістичні погляди Б. Уорфа.

1. Вступ.

Одночасно зі структуралізмом виник інший мово­знавчий напрям — неогумбольдтіанство.

Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризуєть­ ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.

На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світо­бачення, яке відображає духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім сві­том, і людина бачить світ таким, яким він зафіксова­ний у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів [...]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уяв­лень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мо­ва описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спри­чиняє зміну світобачення. На цих теоретичних заснов­ках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.

Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.

2. Європейське неогумбольдтіанство

Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відроди­ти гумбольдтівські традиції в мовознавстві.

Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також ні­мецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.

Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мо­ви». Уже самі назви засвідчують тенденційність учен­ня мовознавця, необ'єктивне акцентування на націона­льних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це не­одноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.

Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його ме­тою було застосування ідей Гумбольдта до розв'язання етнолінгвістичних проблем), приймає теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра. Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила народу, рушійна сила історії.

Виходячи з положення про те, що мова — достемен­ний світ, який розкриває дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним внаслі­док взаємодії світу речей і світу свідомості. Положен­ня про співвіднесеність світу мови із зовнішнім сві­том учений заперечує. Мова сама створює навколиш­ній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов'язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різ­ному. Завдання мовознавців — проникнути у світо­гляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу-ротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова ви­ступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ».

Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер ви­вчає, використовуючи методику семантичного поля, вве­деного в мовознавство Тріром. Суть цієї методики по­лягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які об'єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми) накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навко­лишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в ін­шій мові.

Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звер­тається до картини зіркового світу. Зірки об'єднані в сузір'я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на ос­нові їх справжнього просторового розміщення, а на ос­нові «земного бачення» (в одне сузір'я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір'їв). Водночас учений звер­тає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, гер­манців і китайців мають певні відмінності.

Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування об'єктам «мисленнєвого проміж­ного світу». Мова є також тим засобом, за допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це Вайсгербер застерігає, що сферу значен­ня слів не можна сплутувати зі сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвог