Наука семіотика

1. Семіотика як наука

Семіотика, наука про знаки. Семіотика з'явилася на початку 20 в. і із самого початку була метанауку, особливого роду надбудову над цілим поряд наук, що оперують поняттям знака. Не дивлячись на формальну институционализацию семіотики (існують семиотическая асоціація, журнали, регулярно проводяться конференції і т.д.), статус її як єдиної науки дотепер залишається дискусійним. Так, інтереси семіотики розповсюджуються на людську комунікацію (у тому числі за допомогою природної мови), спілкування тварин, інформаційні і соціальні процеси, функціонування і розвиток культури, всі види мистецтва (включаючи художню літературу), метаболізм і багато що інше.

Ідея створення науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно у декількох вчених. Засновником семіотики вважається американський логік, філософ і природодослідник Ч. Пирс (1839–1914), який і запропонував її назву. Пірс дав визначення знака, первинну класифікацію знаків (індекси, ікони, символи), встановив задачі і рамки нової науки. Семіотічеськіє ідеї Пірсу, висловлені в дуже нетрадиційній і важкій для сприйняття формі, так до того ж в далеких від круга читання учених-гуманітаріїв виданнях, здобули популярність лише в 1930-х роках, коли їх розвинув в своїй фундаментальній праці інший американський філософ – Ч. Моріс, який, крім всього іншого, визначив і структуру самої семіотики. Подальший розвиток підхід Пірсу отримав в роботах таких логіків і філософів, як Р. Карнап, А. Тарській і ін.

В основі семіотики лежить поняття знака, що розуміється по-різному в різних традиціях. В логико-філософській традиції, висхідній до Ч. Моррісу і Р. Карнапу, знак розуміється як якийсь матеріальний носій, що представляє інше єство (в окремому, але найважливішому випадку – інформацію). В лінгвістичній традиції, висхідній до Ф. де Соссюру і пізнішим роботам Л. Ельмсльова, знаком називається двостороннє єство. В цьому випадку вслід за Соссюром матеріальний носій називається тим, що означає, а то, що він уявляє, – означаемым знака. Синонімом «означає» є терміни «форма» і «план виразу», а як синоніми «означаемого» використовуються також терміни «зміст», «план змісту», «значення» і іноді «значення».

Інше ключове поняття семіотики – знаковий процес, або семиозис. Семіозіс визначається як якась ситуація, що включає певний набір компонентів. В основі семиозиса лежить намір особи А передати особі б повідомлення В. Лицо А називається відправником повідомлення, особа б – його одержувачем, або адресатом. Відправник вибирає середовище Г (або канал зв'язку), по якому передаватиметься повідомлення, і код Д. Код Д, зокрема, задає відповідність означаемых і що означають, тобто задає набір знаків. Код повинен бути вибраний так, щоб за допомогою тих, що відповідних означають можна було скласти необхідне повідомлення. Повинні також підходити один до одного середовище і що означають кода. Код повинен бути відомий одержувачу, а середовище і ті, що означають повинні бути доступний його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи ті, що означають, послані відправником, одержувач за допомогою коду переводить їх в означаемые і тим самим приймає повідомлення.

Семіотика розділяється на три основні області: синтактику (або синтаксис), семантику і прагматику. Синтактіка вивчає відносини між знаками і їх складовими (йдеться в першу чергу про ті, що означають). Семантика вивчає відношення між тим, що означає і означаемым. Прагматика вивчає відношення між знаком і його користувачами.

Результати семиотичних досліджень демонструють паралелізм семантики мови і інших знакових систем. Проте, оскільки природна мова є найскладнішою, могутньою і універсальною знаковою системою, безпосереднє перенесення семиотических методів в лінгвістику малоефективно. Швидше навпаки, методи лінгвістики, і у тому числі лінгвістичної семантики, активно впливали і впливають на розвиток семіотики. Можна сказати, що логічно семіотика по відношенню до лінгвістики є охоплюючою дисципліною, але історично вона сформувалася як результат узагальнення знань про пристрій і організації природної мови на знакові системи довільної природи. Проте, в лінгвістиці 20 в. семиотический підхід в цілому і основні семиотические поняття, такі, як «знак», «комунікація» і «семиозис», зіграли величезну роль.

Знак є основним поняттям семіотики. Визначення знака грунтується на наступній формулі: X розуміє і використовує У як представник Z. В цій формулі X – це той, хто використовує знак (користувач знака) і бере участь в процесі комунікації. В якості У і Z може виступати що завгодно, проте У повинен бути сприймаємо, тобто фактично повинен бути матеріальним об'єктом.

В логико-філософській традиції, висхідній до Ч. Моррису і Р. Карнапу, під знаком розуміється сам об'єкт У, тобто матеріальний носій, або представник Z. В лінгвістичній традиції, висхідній до Ф. де Соссюру і пізнім роботам Л. Ельмсльова, знаком називається пара, тобто деяке двостороннє єство. В цьому випадку вслід за Соссюром У називається тим, що «означає» знака, а Z – його «означаемым». Синонімом «означає» є термін «форма» або «план виразу», а як синоніми «означаемого» використовуються також терміни «план змісту» («зміст»), «значення» і іноді «значення».

До знаків відносяться, наприклад, слова, дорожні знаки, гроші, нагороди, знаки відмінності, сигнали, жести і багато що інше.

Знак грає ключову роль в семиозисе (знаковому процесі). Семіозіс визначається як якась динамічна си