Категорія другорядного члена речення

Л.В.Щерба зазначав, що “існування будь-якої граматичної категорії зумовлюється тісним, нерозривним зв’язком її змісту і всіх її формальних ознак. Не бачачи змісту, не можна встановлювати формальних ознак, оскільки невідомо, означають вони щось, а відповідно, чи існують вони як такі, і чи існує сама категорія” [1, 65].

Синтаксична категорія другорядних членів речення1, теоретичне обґрунтування якої склалося історично у традиційній лінгвістиці, сьогодні потребує нового переосмислення. Пов’язано це з тим, що поняття другорядних членів речення намагаються замінити або й відкинути взагалі на тій підставі, що воно не відображає суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відображають семантичні його аспекти. Еклектизм членів речення виявляється у своєрідній їх асиметрії щодо змістових компонентів його структури. Ще більше заперечення статусу другорядних членів речення викликало розмежування і вивчення формальної і змістової сторін як автономних. Багатоаспектність речення як найвищої синтаксичної конструкції водночас сприяє чіткішому осмисленню формально-граматичної і функціональної природи категорії членів речення взагалі.

Ахіллесовою п’ятою традиційної теорії членів речення було намагання виробити їх класифікацію з урахуванням якогось одного критерію — чи то формально-граматичного, чи семантико-синтаксичного без урахування взаємозумовлюваної їхньої природи. Відповідно випадки невідповідності форми і змісту члена речення, відсутність чітко закріпленої форми за тим або тим членом речення і синкретизм їхньої семантики викликають або ж заперечення категорії другорядних членів, або її суттєву перебудову. Уже в традиційній лінгвістиці суперечки стосувалися труднощів диференціації другорядних членів речення, що очевидно призвело до фактичного їх заперечення у [2] (та [3]) (за ред. Н.Ю.Шведової)2. Сучасна лінгвістична теорія центром перегляду загальної теорії членів речення обирає й головні члени речення, і найперше, підмет. Зацікавлення семантикою речення, виділення та аналіз засобів вираження в реченні семантичного суб’єкта у формах непрямих відмінків показали, що підмет начебто може бути виражений і непрямим відмінком. Однак тут не враховано синкретизм тих словоформ у непрямих відмінках, які передають суб’єктну семантику, а підмет семантично не виявляє лише значення агенса (діяча).

Т.П.Ломтєв поняття членів речення замінює поняттям позиційної значущості, позиції, позиційної ланки у структурі речення, яку займає певна словесна форма, і речення відповідно являє собою “структуру позицій, які займають у ньому словесні форми...” [4, 44]. Однак при цьому визначаються головні і другорядні позиції, повнозначні і неповнозначні, залежні і незалежні. Такий погляд видається коректним і показує намагання виявити позиційну структуру будь-якого речення з урахуванням причин, що спричиняють ту чи іншу позицію словоформи у загальній семантико-синтаксичній структурі речення.

Вбачаючи наступність та еволюційність теорії синтаксемного аналізу стосовно теорії членів речення, А.М.Мухін вважає, що за поняттями синтаксеми і члена речення стоять дискретні одиниці, що виділяються в реченні на основі характеру синтаксичних зв’язків. Синтаксеми — це елементарні, тобто синтаксично неподільні одиниці у структурі речення, тоді як члени речення можуть бути синтаксично членованими [5, 21-22]. Члени речення часто втрачають свій внутрішній розподіл на головні і другорядні, коли встановлюється їхня синтаксична семантика. Вони часто передають тотожні синтаксичні значення3, через що у поняттях головних і другорядних членів речення поєднуються різні синтаксичні одиниці, що мають свої змістові і формальні ознаки: з одного боку, ядерні і неядерні компоненти речення, з другого — синтаксеми. Перші складають поверхневу структуру речення, другі — його глибинну структуру [6, 99-100]. Послідовне розмежування і виділення двох уже родів елементарних синтаксичних одиниць у реченні дає можливість аналізувати їх у єдності змістових і формальних їхніх властивостей. Змістовою особливістю синтаксеми виступає синтаксико-семантична її ознака, змістовою властивістю члена речення – чисто синтаксична, не пов’язана буквально з позначенням явищ позамовної дійсності [Див.: 5, 23; 7, 124]. Розподіл синтаксичних ролей між членами речення і синтаксемами показує, що вони перебувають у своєрідних системних відношеннях у позиційній структурі речення і стосуються його ядерної і периферійної площини. На цій основі можна визначити два типи речень, враховуючи наявність у їхній поверхневій структурі двох або одного ядерного компонента. Водночас серед тих та інших закономірно виділяти поширені і непоширені, а враховуючи синтаксико-семантичні типи синтаксем і їх варіантні моделі у цих позиціях, розрізняти основні структурно-семантичні типи речень.

Позиція другорядного члена речення визначається щодо головних членів речення. Змістовою ознакою у таких позиціях є периферійна синтаксична функція, що зумовлюється підрядним зв’язком з головними членами (підметом і присудком) або з іншим другорядним членом та граматичним центром односкладного речення. Диференційними формально-граматичними ознаками другорядних членів речення виступають сила і характер підрядного зв’язку. На цій підставі уже в класичній лінгвістиці були спроби не диференціювати сильного і слабкого керування, а визначати керованими всі форми залежних відмінків [8, 113], по суті, відмовляючись від визнання необхідного підрядного зв’язку при так зван