Воєнна проза В.Астаф’єва в контексті “армійської” та табірної літератури

У повоєнній світовій літературі табірна і тюремно-табірна тема міцно утвердилася, починаючи з документальних творів польських прозаїків у 40 – 50-і рр. (З.Налковська, С.Шмаглевська, Т.Боровський, Г.Херлінг-Грудзінський та ін.), автобіографічних романів І.Багряного (“Тигролови” – 1944, “Сад Гетсиманський” – 1950); дещо пізніше, у добу “відлиги”,– табірних повістей та оповідань О.Солженіцина, В.Шаламова та ін. У цьому контексті варто звернути увагу на близькість проблемно-образного і сюжетно-конфліктного рівнів поетики творів табірної тематики і зовсім іншого тематичного пласта літератури – умовно назвемо його “армійською” прозою. Ця тема виявила себе у творчості багатьох прозаїків у різних національних літературах, як у Європі, так і за океаном, які, пройшовши крізь досвід світової війни, намагалися узагальнити і виразити своє несприйняття адміністративної військової системи як такої, що породжує загрозу нового тоталітаризму. Крізь цю небезпеку вони гостро відчували ряд екзистенційних проблем, у вирішенні яких змикалися з екзистенціалістською інтелектуальною прозою та драматургією (Камю, Сартр), з драмою абсурду, з прозою “чорного гумору” в США тощо. Література в різних країнах, попри відмінність історично-соціальних, національно-культурних передумов і особливостей розвитку, помітно зблизилася саме на цьому терені – екзистенційна проблематика, конфлікт протистояння людини і тоталітарної Системи чи знелюдненого концтабірного Абсурду.

Це зближення і породило той феномен, який ми назвали “армійською” прозою, щоб, не претендуючи на термінологічні нововведення, оперувати назвою як робочим, зручним і містким означенням. Для прикладу назвемо ті твори на армійську тему, які стали найбільш відомими у світі, перерісши інтерес до тематичної визначеності, піднявши саму тему на рівень містких суспільних і філософських узагальнень, завдяки чому й здобули своїм авторам міжнародне визнання: це романи американців Нормана Мейлера “Голі і мертві” (1948), Джеймса Джонса “Віднині і повік” (1951) та Джозефа Геллера “Пункт-22” (1961), чеського дисидента Мілана Кундери “Жарт” (1968) та російських письменників-дисидентів В.Войновича “Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна” (1979) і С.Довлатова “Зона” (1982). Ряд можна продовжити менш відомими для світового читача текстами, які, проте, справили значний вплив на свідомість сучасників.

У колишньому Радянському Союзі, де тюремно-табірна тема була під забороною і якщо й проривалася, доходила до читача, то ненадовго й гомеопатичними дозами, будь-які зближення її з творами про армію, про війну, хоч і мимовільні з боку художників (адже від кінця 50-х рр. існував феномен воєнної прози), теж ретельно цензурою відкидалися. Про це свідчить і той факт, що героями творів про Велику Вітчизняну війну до появи оповідання М.Шолохова “Доля людини” (1956) – тобто до рішень ХХ партійного з’їзду – не могли бути люди із “заплямованою” біографією, як от колишні полонені, в’язні концтаборів, зрадники, поліцаї тощо. Вже далеко після шолоховського оповідання участь творів, у яких ця дражлива тема зачіпалася, була непевною: або їх “не помічали” й не передруковували, як “Його батальйон” В.Бикова (а подеколи й зовсім не оприлюднювали – як перший твір одного з найвідоміших письменників фронтового покоління К.Воробйова “Це ми, господи”, як окремі розділи “Блокадної книги” Д.Граніна й А.Адамовіча), або навколо них зчинявся галас критичних дискусій, де твір міг і загубитися, бо його трактування були досить не однозначні. Один із показових прикладів тут – відомий російський письменник Віталій Сьомін з його автобіографічним романом про малолітнього “остарбайтера” “Нагрудний знак ОST”.

Хоча життя і побут армії та інших воєнізованих структур були важливою ланкою в житті повоєнного радянського суспільства, саме ця ланка в літературі не знаходила правдивого чи й просто проблемного відображення при тому, що “правдиве, багатогранне проблемне відображення” було альфою й омегою естетики радянської культури. Але що можна дізнатися про життя радянської армії з літератури? Можна назвати ряд ілюстративних творів масової белетристики, але правду читач дізнається лише від недавна – зі “Стройбату” С.Каледіна (1989), “Афганських оповідань” О.Єрмакова (1989), “Казенної казки” О.Павлова (1999) тощо. З цими творами виступили представники вже нового покоління не тільки в літературі, а й у кіно (фільм П.Тодоровського “Анкор, іще анкор!”, фільми С.Бодрова). Щодо письменників-фронтовиків, представників уже колишньої радянської воєнної прози, то більшість із них далеко не все змогла сказати своєчасно, вільно і почути неупереджену критику та адекватний читацький відгук. Доля “затриманого” воєнного покоління трагічна: це і вже згаданий К.Воробйов, і автор “ржевської прози” В.Кондратьєв, і маловідомий широкому загалові башкирський прозаїк, автор повістей “Атака” та “Ось кінчиться війна…” Анатолій Генатулін… Показовим є факт з біографії Володимира Богомолова, чиї повісті “Зося”, “Іван” та роман про радянську контррозвідку “Момент істини” (“В серпні 1944-го”) були у 60-70-і рр. широко відомі. Після них письменник надовго замовк, і лише в 90-і роки знову прийшов до читача з новими повістями “про армію” (“В кригері” – 1993). Але як же ця армія повоєнних років відрізнялася від того, що писали про неї у власне повоєнний час, що пропагують ЗМІ й донині, що стало штампами в масовій радянській культурі! Зате вона значно більш схожа на ту, яку бачать С.Каледін та П.Тодоровський, О.Єрмаков та О.Павлов, С