Арабо-мусульманський культурний регіон

Вступ

Народам Арабського Сходу належить важливе місце в історії культури людства. Не випадково середньовічні географи називали Арабський Схід грудьми світу: тут протягом багатьох сторіч билoся серце світової цивілізації. Арабська середньовічна культура розвивалася в Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Єгипті і Північній Африці, а також на території Південної Іспанії у період існування там Кордовського халіфату й арабських князівств. Середньовічна арабська культура у свій час була великим кроком вперед у прогресивному розвитку людства. Велика заслуга народів Арабського Сходу полягала й у тім, що вони зберегли (особливо в області науки) і передали наступним поколінням багато коштовних досягнень античності.

Культура арабських народів

В історичній науці вірне представлення про арабську культуру було вироблено не відразу. У минулому столітті, та ще й зараз, серед багатьох учених поширена помилкова думка, відповідно до якої у всіх країнах, що входили в VII-IX століттях в арабський халіфат і прийняли іслам, існувала єдина «арабська» культура. Таке розуміння арабської культури, некритично наступної середньовічної мусульманської традиції, веде до заперечення самостійності розвитку культури іранців, азербайджанців, узбеків, таджиків і багатьох інших народів в епоху середньовіччя. Насправді країни з неарабським населенням, що входили в халіфат, розвивалися, спираючись на древні традиції, місцеві культури, що, як і культура арабів, стали коштовним внеском у розвиток середньовічної цивілізації. Звичайно, між народами Ближнього і Середнього Сходу в умовах середньовіччя існувала складна й важлива для їх культури взаємодія, що породжувала риси спільності.

Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома з глибокої стародавності. Античні географи називали південну, землеробську Аравію «щасливою». Тут із середини першого тисячоріччя до н.е. існували багаті держави: Мінейська, а пізніше Сабейська. У першому тисячолітті до н.е. у північно-західній частині півострова (так називаної «кам'янистої Аравії») виникла держава набатеїв. Процвітання цих царств визначалося вигідним економічним становищем на переплетенні світових торгових шляхів і великою посередницькою торгівлею з Єгиптом, Передньою Азією й Індією.

Архітектура й мистецтво древніх південно-арабських держав вивчені ще далеко не досить, по своєму типу входять у коло культур рабовласницьких суспільств Передньої Азії. Збереглися залишки могутніх фортечних споруджень, гребель і цистерн, а також здобутки скульптури і прикладного мистецтва. На кам'яних стелях, покритих письменами, зустрічаються зображення людей, тварин і орнаменти.

Основну масу населення Аравії з древніх часів складали кочівники, що займалися скотарством у степах і напівпустелях півострова. Глибокий і складний процес класового розшарування усередині арабського суспільства і політичний стан, зв'язаний з боротьбою між Іраном і Візантією, створили умови для виникнення середньовічної арабської держави. Політичне об'єднання арабів на початку VII століття відбувалося під егідою нової, що стала незабаром світовою релігією – ісламу. Первісним місцем перебування засновника ісламу й глави арабської держави – пророка Мухаммеда і його спадкоємців – халіфів (звідси назва держави – халіфат) були аравійські міста Медина, а потім Мекка.

У VII столітті араби завоювали Палестину, Сирію, Месопотамію, Єгипет і Іран. У 661 році Муавія – арабський намісник у Сирії – захопив владу і поклав початок династії Омейядів. Столицею Омейядів став Дамаск. Наприкінці VII і початку VIII століття до халіфату була приєднана гігантська територія, що включала Піренейський півострів і всю Північну Африку на заході, Закавказзі і Середній Азії до кордонів Індії – на сході.

Арабський халіфат став великою ранньофеодальною державою, хоча в деяких її областях довгий час зберігалися рабовласництво і навіть первіснообщинні відносини. Арабська знать жорстоко експлуатувала селян і ремісників завойованих країн. Переможні військові походи й успіхи нової релігії не могли приховати ріст класових протиріч. Боротьба широких народних мас із феодальним гнітом виливалася в могутні повстання і часто йшла під гаслом звільнення від іноземного ярма. Вже в ІХ-Х століттях соціальні потрясіння, власне кажучи, викликали розпад халіфату на окремі держави.

Разом з тим пробуджені визвольною і класовою боротьбою творчі сили народів, що входили в арабський халіфат, привели до високого підйому середньовічної культури Ближнього і Середнього Сходу; її розквіт продовжувався і тоді, коли халіфату як єдиного цілого фактично вже не існувало.

В арабський халіфат увійшли країни, що стояли на різному рівні суспільного розвитку, що володіли різними культурними й художніми традиціями. Однак подібність форм розвитку феодалізму на Ближньому й Середньому Сході породило риси спільності в ідеології й в інших надбудовних явищах. Ці глибокі соціально-економічні причини, а не поширення релігії – ісламу – лежать в основі єдності, що має місце й у середньовічній культурі арабських країн.

Важливу роль у розвитку арабської культури грала її взаємодія з високою середньовічною культурою Ірану, Середньої Азії й Закавказзя. Арабська мова була не тільки мовою священної книги мусульман – Корану, але їм, як латинню в Західній Європі, користалися багато вчених, письменники й поети у всіх частинах багатомовного халіфату. Яскраві приклади творчої взаємодії зберегла історія літератури на