Запозичення зі східних мов в українському правописі

Реферат виконала студентка гр.ФМЄ

Міністерство освіти та науки України

Одеський державний економічний університет

Одеса ОДЕУ 2003

Лексика сучасної української мови з погляду походження є неоднорідною, що зрештою відбиває складність історичної взаємодії українців (та протоукраїнців) з різними етносами і складність процесів міжмовної взаємодії. Загальновідомо, що на формування лексичного складу української мови значною мірою вплинули запозичення зі східних мов. Якщо обмежитися простим переліком, то, як свідчать етимологічні дослідження, в сучасній українській мові є слова арабського, гебрайського, тюркського, індо-іранського походження, і, коли добре пошукати, запозичення навіть з китайської (щоправда через тюркське посередництво, напр. жемчуг) та японської мов. Зрозуміло, що питома вага таких запозичень в українській лексиці не є однаковою і коливається у дуже широкому діапазоні, починаючи від масивів слів тюркського походження, за якими стоять століття історичних контактів і які вплинули на формування цілих терміноcистем (див. [Халимоненко 1996], і закінчуючи поодинокими японськими екзотизмами, як харакірі та ікебана, що з’явилися завдяки сучасним художнім перекладам. Однак темою нашого розгляду є не самі по собі запозичення зі східних мов, але їхній правопис. І хоча цей аспект також має безпосереднє відношення до проблеми мовних контактів, однак у центрі тут знаходяться питання вибору та кодифікації певних варіантів графічного оформлення запозичень, тобто проблеми літературної норми.

Написання запозичень становить досить специфічну проблему, недарма правила написання чужомовних слів у правописних довідниках здебільшого формулюються окремо. Проте, якщо звернутися з цього погляду до українського правопису, то звертає на себе увагу майже повна відсутність зауважень щодо правил написання слів, запозичених зі східних мов. Так, в останньому “Українському правописі” знаходимо лише одну спеціальну згадку з цього приводу про вживання (відповідно до вимови) літери и “у словах, запозичених зі східних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет, кишлак” [Український правопис 1993, 101], а також поодинокі власні назви, які наводяться разом з європейськими іменами, наприклад, для ілюстрації передачі g та h за допомогою українського г: Гіндустан, Магомет (поруч з Гренландія, Греція, Йоганесбург, Горацій), або ph та f за допомогою ф:Фірдоусі (поруч з фартух, фонетика, Лонгфелло) [там само, 98—99], що демонструє орієнтацію виключно на відтворення літер латинської графіки (тобто не береться до уваги, що слова східного походження часто пов’язані насправді зовсім з іншими системами письма, напр., з арабським, як перськ. Фірдоусі)1 і регулювання написання цих слів незалежно від їхнього походження. Для порівняння: у цьому ж правописі окремо наводяться правила передачі деяких німецьких, англійських, голландських дифтонгів, сполучень приголосних (англ. th, франц. ll та ill), обумовлюється навіть передача довгих голосних в прізвищах та іменах, запозичених з фінської та естонської мов [там само, 103], не кажучи вже про окремі параграфи щодо правопису слов’янських прізвищ та географічних назв. Це звісно не означає, що написання таких запозичень є неврегульованим, адже орфографічні словники в своїх реєстрах докладно фіксують нормативні написання слів східного походження, що входять до основного лексичного складу української мови, починаючи від алгебри та алмазу і закінчуючи ярликом та ятаганом.

Отже, виникає питання: чи свідчить практична відсутність правил графічного відтворення слів східного походження в українському зводі правописних рекомендацій про те, що з їхнім написанням взагалі не виникає жодних проблем? На це питання доводиться відповісти негативно. Проблеми правопису таких слів існують, оскільки, по-перше, словниковий склад мови постійно поповнюється новими запозиченнями, по-друге, загальні словники не можуть і не мають враховувати всю лексику, насамперед спеціальні терміни, власні назви та екзотизми, по-третє, існують певні варіанти написання, такі, наприклад, як брахман — брагман, Сулейман — Сюлейман, Шехерезада — Шагразада, тощо — і для чималої частини цих і подібних випадків відсутні чіткі правила правописного вибору. Більше того, в контексті сучасних правописних дискусій і процесів реформування українського правопису, які значною, а може й визначальною мірою спрямовані на перегляд написання слів іншомовного походження (нагадаємо про всім відомі варіанти Європа — Европа, міфологія — мітологія, азіатський — азіятський), ця проблема набуває ширшого характеру, що спонукає до розгляду сформульованої теми у світлі певних загальнолінгвістичних положень.

Відомо, що літературна норма, також щодо питань правопису, є явищем двоїстим за своєю сутністю. З одного боку, це категорія лінгвістична, оскільки обумовлена будовою конкретної мови, що принципово визначає і обмежує варіантність мовних реалізацій. З другого ж боку, вона є явищем історичним і соціокультурним. Цей останній аспект виявляється у відборі і закріпленні мовних засобів та правил (приписів) щодо їхнього вживання, а також у сукупності культурних значень (конотацій): соціальних, естетичних, політичних, ідеологічних тощо. При нормативно-прескриптивному підході до мови, на відміну від підходу об’єктивно-лінгвістичного, мовні одиниці оцінюються як правильні, прийнятні, естетичні, “свої” або, навпаки, невірні, невластиві даній мові, негарні, “чужі”, іншими словами інтерпр