Сучасна мовна політика України

Реферат з української мови

Сучасна мовна політика України

студента 104 групи ІТФ

Маркевича А.В.

2010р.

План

Вступ

1. Сучасна мовна ситуація в Україні

2. Конституція України

3. Ратифікація і імплементація Європейської Хартії

4. Механізм здійснення державної мовної політики

5. Цілі і пріоритетні напрямки державної мовної політики

Висновок

Вступ

У англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін "офіційна". Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська , малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття "державна мова", 9 – "офіційна", а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання.

У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу російської мови. У державах, що взяли різкий курс на "відокремлення" від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан).

Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна політика даного типу, як правило, вибирається суспільствами, "обтяженими" "Великою традицією", яка є надійним фундаментом для підтримки соціально-культурної і політичної єдності. При цьому мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – "націоналізм" і "державність". Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.

Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих "Великих традицій". Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну "державність" з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.

Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому.

1. Сучасна мовна ситуація в Україні

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українці і росіяни представлені серед населення України в пропорції 72,7% до 22,1%. Українську мову назвали рідною 67,5% громадян України, російську – 29,6%. Для 85,2% громадян, що усвідомлюють себе представниками українського етносу, рідною є українська мова, для 14,8% - російська. 95,9% росіян за національністю визнають рідною мовою російську, і 3,9% - українську. Як показує дослідження Інституту соціології НАНУ, проведеного в квітні 2007 року, 28,8% населення України використовують виключно українську мову в своїй сім'ї, 24,1% - в громадських місцях, 22,3% - в професійній сфері. Виключно російською в сім'ї спілкується 28% громадян України, в громадських місцях – 30,7%, в професійній сфері – 30,2%. Відповідно, решта населення обирає мову спілкування залежно від сфери вживання, або використовує "змішану" мову. Таким чином, Україна в цілому складається з трьох приблизно рівних за чисельністю мовних анклавів – україномовного, російськомовного і змішаного.

Ряд дослідників дістає висновку, що в українському суспільстві поширена українсько-російська двомовність. Вона має крізний характер, тобто представлена у всіх регіонах країни, у всіх типах поселень, у всіх соціальних і демографічних групах. Існує взаємне поважне ставлення українців і росіян до російської і української мов: за деякими даними, 77% українців вважають за необхідне, щоб їх діти і внуки вивчали російську мову, а 83% росіян виражають відповідні побажання відносно української мови.

Проте, українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно ро

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать