Структуралізм як історичний напрям мовознавства

Реферат на тему

Структуралізм як історичний напрям мовознавства

ПЛАН

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

2. Празька лінгвістична школа

3. Копенгагенський структуралізм (глосематика)

4. Використана література

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха­рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін­ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив­чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич­них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ­ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха­рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XXст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.

1. Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово­знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне ро­зуміння мови як чітко структурованоїзнакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га­лузях наукового пізнання й виникнення нових філо­софських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до­сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від­крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Ро­сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник­ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив­них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук­тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере­оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га­лузей знання.

Методологічною основою структуралізму була фі­лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі­лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра­цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Людвіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра­зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (1872—1970), який розвинув дедук­тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об­ґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лін­гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін­ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова, організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен­ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан­ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван­ня мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структура­лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко­ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь­кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу­ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

2. Празька лінгвістична школа

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред­ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо­му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс­тичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми­кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен­ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато­ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони запе­речили тезу Соссюра про неподолання меж між син­хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан­ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од­нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагоміших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро­нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син­хронічний опис не може цілком усунути поняття ево­люції