Протей чи Янус (про різновиди перекладу)

Протей чи Янус? (про різновиди перекладу)

За усталеним поняттям переклад - це передача змісту засобами іншої мови, тобто заміна мови. Проте жодний тлумачник, наводячи подібне визначення, не пояснює, чому, власне, в іншій мові цей зміст стає зрозумілим і в чому полягає суть самої передачі. Теоретики перекладу, хоч би які алфавіти, країни й концепції предмета вони представляли, здебільшого так само одностайні в тому, що завдання перекладача - замінити мову, дати рівноцінний іншомовний текст. Зрештою, це забезпечує їм разом з істориками, методистами й критиками перекладу відчуття належності до гурту, який має свій поняттєвий тезаурус - спільну фахову мову. Сказати б точно - субмову. Однак вона є підсистемою не однієї етномови, а багатьох одразу, і в кожній вирізняє ту саму царину в номенклатурі ремесел і наук. А це вже підстава, щоб розглядати її як окрему мову в ряду інших галузевих універсальних. З іншого боку, терміно-система перекладознавства певною мірою править і за малозрозумілий для непосвячених жаргон, де авторизований переклад не треба плутати з авторським, буквалістичний з буквальним, автентичність з адекватністю, точність з вірністю, а вірність з правильністю, цільову мову з перекладацькою і метою перекладу тощо. Стійкість поняття підтримується ще й зв’язками із суміжними - внутрішньою структурою фахової говірки. Коли є, приміром, переклад адекватний , то не виникає сумнівів, що й неадекватний усе-таки можна називати перекладом, попри відсутність пошукуваної якості й основної ознаки за визначенням - отієї самої передачі . Правдивою і несуперечливою була б назва непереклад , але годі знайти таку в різноголоссі словників. Прийнятий спосіб висловлюватися мандрує з мови у мову, що засвідчують і міжнародні конференції з перекладознавства. Їх бо теж перекладають. Однак мову галузі, навіть особисті терміни-неологізми вченого, залишають незайманими, святобливо зберігаючи й відтворюючи в іншій фонетиці. Іноді - ще й наслідуючи первісне звучання. З чого аж ніяк не випливає, що ця мова в принципі не піддається перекладові зовсім відмінного розряду - хоч би й на іншу систему термінів у межах тієї самої фонетики. Вочевидь, реальна розмаїта картина не вкладається у вузькі межі обох традиційних понять - мови й перекладу.

Ключовою для розуміння їх є інша діада - змісту і форми. У мові нерідко вбачають лише форму, розглядаючи її спрощено як віддільну й змінну посудину змісту, придатну й для іншого змісту, тоді як насправді форма є невідривний аспект змісту і варіюється разом з ним. За Геґелем, "зміст є не що інше, як перехід форми в зміст, а форма - перехід змісту в форму"1 . Форма набуває ознак змісту, коли зміст іншого ґатунку може виступити для неї формою. Одне й те саме - слово, зворот чи вислів, речення, повідомлення, твір - водночас може бути формою для вищого ступеня переходу і змістом для нижчого. Мова може бути вмістищем, аспектом, метакодом іншої мови - формою і засобом. Але мова - змістовна. Це пам’ять роду, досвід людства, "оселя буття" (М. Гайдеґер).

Ніхто не знає всієї мови. Навіть усіх говірок рідної, не кажучи про розмаїття вселенської лінгвосфери - мовного простору планети. Звужено трактуючи явище мови, ми обмежуємо і своє розуміння перекладу. Теорія тут зазвичай вірна практиці, бо чимало перекладачів уважає, що весь світ повинен говорити й писати для них правильно, тобто лише тією мовою, якої їх вчили. Зачувши чийсь піджин або суржик, діалект або "недоречний" стиль, такий перекладач забуває про своє покликання помічника, розпрозорювача думки і починає грати роль арбітра або примадонни.

Мов на світі безліч. Промовляє самий той факт, що їх досі не полічено. Коли кажуть, що той чи інший майстер перекладу тлумачить із стількох-то мов, кожну з них трактують одновимірно, не запитуючи себе про те, чому так часто не можуть дійти ладу люди, які живуть поруч і спілкуються між собою нібито однією мовою - тією самою за їхнім власним визначенням і лінгвістичним каталогом. І чому порозумітися без посередника іноді легко вдається випадковим стрічним з віддалених країн, хоча вони ніби й зовсім не знають мови одне одного. Навіть глухонімим. Вже ігри малюків з різномовних сімей проходять за узгодженими правилами. Мова є властивістю всього живого, а надто як друга сигнальна система і практична свідомість homo sapiens вона є синтезом багатьох комунікативних систем, з яких перекладу потребує лише частина. Людські взаємини завжди багатоканальні, кожний землянин так чи інакше - перекладач і поліглот. Звичайно, можна вважати себе таким при вбогому лексиконі, вивчивши десятьма мовами кілька інструкцій на товарних упаковках. Але насправді більше підстав для цього має той, хто, знаючи в численних іпостасях лише рідну мову, тлумачить космос космосом.

При цьому кожен залишається самим собою в різних мовах, чим аж ніяк не спростовує тези В. Гумбольдта, що "не люди опановують мову, а мова опановує людей"2 . Прикметна деталь: нерідко на міжнародних зустрічах лінгвістів захоплені своїм предметом поліглоти і не помічають, що переходять з мови на мову. Годі буває допитатися у поліглота, котрою з мов дискутував він ту чи іншу проблему з кимось, хто так само говорив багатьма. Вочевидь, такий ідіолект - не біблійний Вавилон: усі мови, які людина знає, є однією - її особистою - мовою, якій більшою або меншою мірою властива цілісність. Автопереклади лише підтверджують це: ін