Образ Америки.

Образ Америки… Досить складно мені почати своє невелике оповідання на цю тему. Культура США для мене – наче велика ковдра, пошита з невеликих клаптиків – кожен з яких – певне відчуття, асоціація, спогад або знання. Прочитане нещодавно, здається, зробило цю ковдру ще більш розмаїтою. Отже, які асоціації найперше спливають мені на думку щодо сучасної Америки? Ну, по-перше, глобалізація і перевага масової культури як загальні категорії, Макдоналдс і Голівуд як частковості. По-друге, надмірне опікування власною дещо героїзованою історією: Мейфлауер, першопоселенці, колонізація, країна великих можливостей і виконання «американської мрії», «невроз синівства», прагнення вивести генеалогію з якнайглибшої давнини і т.п. По-третє….Знані університети, боротьба за канон, макдоналізація вищої освіти. Афроамериканці, політкорректність, Мартін Лютер Кінг, реп і молодіжні субкультури. Феміністичний рух, альтернативне мистецтво, антиглобалісти. Асоціативні ряди витікають один з іншого, змішуються, змінюються до невпізнанності і ця багатогранна гамма, мабуть, і становить образ культури як такої – заглибленої в історію і розкинутої в просторі незлічимих аспектів.

Але в даному випадку ми маємо справу з надзвичайно цікавим феноменом – країною, що вкоренилась на «вільних», «незаселених» землях і в досить короткий, в історичних рамках, час створила не тільки певну культурну особливість, а й також змогла транслювати її усьому світові. Цікаво, по-перше, те, що в свідомості тих самих першопоселенців, білих європейців-колонізаторів, землі, на яких взяла свій початок Америка як така, дійсно були незаселеними і вільними. Апологію і аргументацію такої точки зору Карло Гінзбург вдало знаходить в роботах швейцарця за походженням, представника голландської Ост-Індської компанії Жана-П’єра Пюррі. Для нього Америка є тим самим уособленням «ідеальної широти», широти Землі обітованої (тільки, на жаль, не в тій півкулі) і саме тому там має бути створена «добра європейська колонія», яка дасть змогу, по-перше, європейцям жити в багатстві і добробуті, і, по-друге, нецивілізованим і лінивим дикунам нарешті пізнати блага праці і «цивілізованого життя». Аргументація Пюррі заснована, звичайно, на Біблії. Книга Виходу, яка, на думку прихильників ліберального сіонізму, проголошує девіз: «народ без країни знайшов країну без народу» (тим самим ігноруючи проблему війни з хананеянами) дає дуже зручну підставу таким саме чином «не помічати» корінне населення існуючих і майбутніх європейських колоній. В прочитанні Пюррі шлях на Землю обітовану став зразком, виправданням завоювання світу (і конкретно Америки) європейцями. Також дуже корисною стала Книга Левіт, де стверджувалось, що «ви прибульці і поселенці у Мене», тобто що (ніби) всі люди мають рівне право на володіння землею, не залежно від «стажу проживання» на певній території та будь-яких інших ознак, крім, звичайно, сили. Сила стала правом, а сили в тогочасних європейців не відняти. Отже, Гінзбург називає Жана-П’єра Пюррі одним з перших провісників капіталістичного завоювання світу і, мабуть, не дарма.

Карло Гінзбург торкається проблематики рабів і тут за принципом асоціативних рядів ми можемо легко перескочити на афроамериканську проблему, яка куди як загострилась після Громадянської війни 1861—1865 рр., і стала вже зовсім нестерпною (з точки зору білої людини, звичайно) в 60х роках ХХ століття. Негритянський протест проти расового пригнічення в ХХ ст.. розділився навпіл і коливався між двома полюсами – прагненням до інтеграції і прагненням до сепаратизму. Перший полюс, досить мирний і дещо ідеалістичний, представляли Гарлемський Ренесанс 20х років і звичайно Рух за громадянські права, з його стратегією непротивлення, близькою до вчення Махатми Ганді і бажанням досягти миру і рівності між білими та чорними. Але, немає сумнівів, що велика кількість негритянського населення вже не могла задовольнитись лише пісеньками «Ми поборемо», маршами та петиціями, кінцевою метою яких було лише вирівняння в правах з білими, і це після всього, що було! На такому плідному ґрунті і зростали екстремістські організації на кшталт «Ісламської нації», «Чорної пантери», «Організації афроамериканської єдності». Ідеологи цих організацій Малколм Ікс і Франц Фанон змогли вигідно скористуватись суспільними настроями нетерпимості і готовності до боротьби, які розповзалися в 50-60х серед малозабезпеченого афроамериканського населення. Революційна риторика Малколма Ікса, головного ідеолога «Ісламської Нації», який і дотепер залишається однією з провідних фігур афроамериканської культури, була своєрідною пропагандою ненависті, демонізації білих (цей аспект він унаслідував від Ілайджи Мохаммеда, свого вчителя). Він ніби працював з комплексом провини, який виникає у жертв насильства, якими по суті і були негри. Ікс проповідував боротьбу силою, спираючись на низку аргументів: по-перше, це самозахист, по-друге, моральні аргументи діють лише на моральних людей, а чи можна назвати так білих?, по-третє, білі говорять на мові сили ті влади, тому пора б і неграм засвоїти цю мову. Досить гармонійно сюди вписується і голос Франца Фанона з його вченням про катарсичну дію насильства: в колоніальній системі, в системі пригнічення, мова вже не може іти про моральність, тільки про силу, тому тільки кровопролиття, організоване пригніченим народом може очистити людей від психології рабів, позбавити від відчаю та бездіяльності, повернути почуття власної гідності. Можна сказати, що пропаганда насильства в чорній риториц