Титани італійського Відродження

Реферат на тему:

Титани італійського Відродження

Епоха Відродження відноситься до визначних періодів розвитку людської цивілізації. Злет наукової та мистецької думки, розвиток різних галузей – далеко не повний перелік досягнень Відродження.

Відродження виникло на ґрунті досягнень се­редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Для мистецтва італійських міст раннього Відродження кінця ХІV-ХV ст. характерний цілковитий відхід від традицій Середньо­віччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла (окрім обличчя, точніше, його виразу). Скульп­тори і художники Середньовіччя дуже рідко зображували оголену людину, наприклад, Адама і Єву, образи яких якраз і виражали сором перед Богом після гріхопадіння. Людське тіло зображувалося позбавле­ним сили ,і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою люди­ною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх ціл­ком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб ствер­джувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини.

Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах дося­гають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і оста­точно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою ста­ло повернення до античних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, мас передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачен­ня. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (подовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір разюче змінюються, стаючи напрочуд реалістично близь­кими й знайомими кожному глядачеві. Геометрія, математика, анатомія, вчення про пропорції людського тіла набувають у цей час для художни­ків ще більшого значення, ніж для готичних майстрів. "Зображувати так, як ми бачимо, як відображує поверхня дзеркала", - ось цілком новий естетичний ідеал ренесансних художників.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження. Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) - творець нових канонів ренесансної світської архітектури - палац­цо ; Мазаччо (1401-1428) - художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони тримірності простору, лінійної та по­вітряної перспективи; скульптор Донателло (1386-1466) - відродив тип округлої скульптурної статуї як самостійний твір мистецтва, не прив'язаний до архітектури (шедеври Донателло - статуя Давида, а також перший після Середніх віків кінний постамент кондотьєра Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі блиску­че ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які втілювали ху­дожники цього періоду, поступово перетворювались на світські тво­ри з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучас­ників, наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було по-справжньому демократичним, а з другої половини XV ст. воно набуває виразного аристократизму. Особливої вишуканості до­сягає італійське мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук Козімо Медічі, який відкрив перший худож­ній музей). Будучи жорстоким політиком, справжнім тираном, Лорен­цо Прекрасний разом з тим був одним з найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко делла Мірандола, ху­дожники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім вираз­ником витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі ви­користовував як античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини - "Народження Венери" і "Весна". На першій з цих картин художник зображує прекрасну богиню кохання, щойно наро­джену з піни морської, яка, підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, обличчя не пробуджене до життя, чисте, без­грішне, лагідне. Разом з тим, дивлячись на дівчину, відчуваєш перед­чуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей же жіночий тип ми можемо зустрі­ти і у "Весні", і в образах уславлених боттічелівських Мадонн.

Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо Савонарола, який замолоду отримав для свого часу бли­скучу гуманістичну о