Японське кіно. Кането Сіндо Голий острів

Національний уніве рситет «Києво-Могилянська Академія»

Реферат з курсу «Кіномистецтво» на тему :

«Японське кіно.

«Голий острів» Кането Сіндо»

Виконала: Купріянчик М.

Перевірила: Брюховецька Л. І.

Київ – 2008

Щоб якимось чином характеризувати, давати оцінку певному фільму, а тим більше визнаному і авторському треба, перш за все, володіти інформацією з історії країни, кіно якої вивчатиметься. Так, дійсно, не лише історією кінематографу, але і самою «чистою» історією. Це, мабуть, найперший урок, який я засвоїла з даного курсу.

Отож, говорячи про японське кіно варто звернутися спочатку до історичних рамок. Перші японські фільми починають з’ являтися на публіку в кінці 10-х та 20-т их рок ах . Розпочинається певний відхід від театрального дійства і кінематограф активізує пошуки власної виразності. Таким чином, можна зауважити, що вже на початках особливості японського кіно і вимальовуються.

Режисер Танака у фільмі «Живий труп»(1918), «Галантерейна лавка Кьоя»(1922) прагнув показати реальне життя, шукав методи здійснення природності.

Варто відзначити і вплив союзу японського кіномистецтва пролетаріату («Прокіно» ,1929). Зародився напрямок «кейко ейга» (тенденційні фільми). В них критикувався соціальний устрій країни, жорстокість капіталістичного суспільства. Та вже у 1934 році діяльність цих двох рушіїв японського кіно припиняється, у зв’язку з приходом фашизму . Активізується цензура. Політична пропаганда проникає у художнє та документальне кіно. Частину кінопродукції почали становити мілітаристські стрічки,та все-таки фільми провідних японських режисерів відзначалися гуманістичною спрямованістю. Це такі режисери: Одзу, Госе, Сімадзу та ін. І в цей час у їхніх творах склався жанр, що став найулюбленішим в японському кіно для самих японців – жанр «сьомінгекі»: фільми про простий народ, із долею сентиментальності та мелодраматизму.

Після війни розпочинається новий етап відродження і розвитку кіноіндустрії Японії. Першим відроджується документальне кіно. Закладаються нові демократичні мотиви: «Я не жалію про свою юність» (Куросава, 1946), «Вороги народу» (Імайї, 1946) і т.д.

Але найбільш важливою подією післявоєнного періоду було, звісно, виникнення «незалежного» кіно ( початок 50-х). Зміни у суспільстві, на державному рівні, несли за собою відміну цензури, відхід від тем мілітаризації та виникнення незалежного прокату.

Отже, власне, варто перейти детальніше до основної теми роботи. В цей час старше покоління режисерів продовжувало розробляти жанр «соьмінгекі». Серед цих «незалежних» режисерів виділяється творчість Ямамото, Імайї та Сіндо. Стрічки Ямамото пронизані революційним темпераментом, Імайї створив власний стиль «реалізм без сліз», знаходячись під впливом італійського реалізму. А Сіндо ставив фільми про життя бідняків, людей що пустилися берега; його фільми пронизані натуралізмом. «Голий острів» (1960, Сіндо) – вершина творчості «незалежних».

Картина розповідає про життя селянської родини, що живе на досить невеликому, віддаленому від материка і без прісної води острові. Саме по собі тут нічого рости не може, тому чоловік з дружиною плавають щодня по кілька разів на материк, дуже повільно і тяжко піднімаються наверх із повними посудинами, і поливають злаки. Їхнє життя настільки одноманітне і залежить повністю від піклування про урожай, що вони навіть не розмовляють один з одним. Чоловік з дружиною розуміють один одного без слів, та й, на перший погляд, тут і немає чого розуміти, їхня праця примітивна і одноманітна. Режисер демонструє непереривну лінію праці, що перетворюється у вічне колесо.

Отож, дві постаті: чоловік та жінка, які долають великі відстані несучи воду до своєї лотки. Далі спостерігаємо за тим як жінка веслує , а чоловік сидить навпроти, не допомагаючи їй, але в цьому не має якоїсь незвичайності: рівність праці чоловіка та жінки, ніякої відмінності чи поблажливості ця додаткова тема, на мій погляд, «проходить» через весь фільм. Та варто зупинитись тут детальніше:

«Кането Сіндо був учнем сценариста Мідзогуті і частково продовжив його тему «гімн жіночності».

За виключенням декількох фільмів , головними персонажами його картин завжди були жінки.

На відміну від жінок Мідзогуті, жінки Сіндо не були наївними і гарними, не визивали благоговійного трепету. Але при цьому вони значно вільніше виражали свої погляди і навіть «нападали на суспільство» («Тільки жінкам відома печаль»,1958, «Мініатюра», 1953). Сіндо відноситься з благоговінням та повагою до здатності японських жінок виносити усю тяжкість щоденної праці. І Мідзугуті і Сіндо зображали у своїх ранніх картинах жінок жертвами, жертвами обставин та слабкості чоловіків.» [1]

Власне і тут ми бачимо жінку не красуню і навіть не зовсім жіночну, але режисер змальовує героїню терплячою, а отже і сильною. Вона виконує роботу на рівні із чоловіком, вона відвозить хлопчика в школу, вона ховає свою дитину разом із чоловіком, вона мовчки витримує удар чоловіка, навіть при емоційному зриві жінка одразу ж опановує себе.

В основному картина має такий собі спостережливо-споглядальний характер, глядач спостерігає за побутом, плинністю подій однієї із японських селянських сімей. Фільм натуралістичного характеру, відображено навіть найменші деталі, така собі документальність, адже складає