Культура Стародавнього Китаю

Культура стародавнього Китаю

За свою більш як трьохтисячолітню історію китайський народ вніс вагомий вклад у розвиток науки та техніки. Багато важливих відкриттів та досягнень були зроблені раніше, ніж у інших країнах у тому числі європейських (винахід компасу, сейсмоскопу, спідометру, паперу, пороху, книгодруку). Особливого розвитку мала у 17 сторіччі математика, астрономія, географічні знання, медицина. Особливої уваги заслуговує розвиток культури періоду середньовіччя.

Китайська література є однією з найдревніших літератур світу та має свою багатовікову традицію. На початку 17 сторіччя були складені найбільш повні словники – ієрогліфний словник ”Канси цзидзянь” та словник рифм ”Пей вень юнь фу”. Пізніше створюються багато чисельні лексографічні, а також фонетичні. Початком у лінгвістичному плані вивчення китайської мови почалося тільки у1898 році – граматика Ма Нянь-чжуна „Ми-ши вєнь тунь”.Найвищим зразком драматургії цього періоду є „Понова бесідка” Тан Сянь-цзу- романтична історія про кохання, яка перемагає смерть, історична трагедія „ Замок безсмертя” Хун Шена та „ Веєр з персиковими квітами” кун Шан-Женя.

У кінці 16 сторіччя Юєнь Хун-дао та інші письменники виступали проти офіційного руху „повернення у старовину ”Відмічається новий підйом розмовної прози: фантастична епопея „Подорож на захід” у Чен-єня, історично – фантастичний роман „Плавання Чжен Хе по Індійському океану” Ло Мао-дена, анонімний соціально-побутовий роман „Цзинь, Пін, Мей”. Письменники Фен Мен-лун, Лин Мен-чу та інші опублікували багато чисельні обробки народних повістей, а також оригінальні новели.

Маньчжурське вторгнення обумовило появу плеяди опозиційної творчості настроєних поетів та мислителів, для творчості яких характерні просвітницькі тенденції: Хуан Цзун-сі, Гу Янь-у, Ван Фу-чжи. Появилися романи, що прославляють героїв минулого: „сказання про Юе Фзе” Цянь Цая. Пороки суспільства облачаються у насичених фантастикою та іроніях новелою Пу Сун-ліна. У Цзин-цзи у сатиричному романі „Неофіційна історія конфуціанців” клеймив з позицією „Справжнього” конфуціанства пошліть, кар’єризм і консерватизм служивої інтелігенції. Вершиною класичного Романа є „Сон у червоному теремі” Цао Сюе-ціня - психологічно насичена повість про моральний та економічний занепад феодальної аристократії подальшому, у обстановці посиленого цензурного тиску маньчжурської влади головне місце у літературі знову зайняли високі жанри ортодоксально – конфуціантської „тунченської школи”.

Такого ж високого розквіту досягло декоративно-образотворче мистецтво. Появилися багатообразні вироби із фарфору: напр.: білосніжний фарфор у яких зберігається монументальність форми древніх виробів. Відомі витонченно прості за формами сіро-голубі і сіро-зелені керамічні судини із майстерних сіл. Лунцюань-яо, Гуань-яо і Ге-яо, подражаючі дорогоцінними нефриту, білі судини з рельєфним орнаментом із Дінджоу-яо з малюнкам. Розповсюдилися тканини - „ке- си” узори яких створювалися за мотивами, запозиченими із живопису. Улюбленим та надлишковим алегоричним мотивом – бамбук. Майстри направляють живопису вчених використовують пористий папір, їх палітра монохромна чи неяскрава.

У Китаї відроджується в незмінному вигляді конфуціанська теорія музики, за якою основне - безпосереднє етична дія музики, другорядним – її естетичні принципи. Заключний етап у розвитку класичної музики Китаю відносяться до періоду династії Мін, коли Чжу Цзай-юй розвив принцип рівномірно-темперованого 12-ступеневого звукоряду, завершуючи досягнення системи люй. З 17 сторіччя до нового часу китайська музика залишається традиційною. Однак спостерігається тенденція до її демократизації.

Театральне мистецтво Китаю зародилося головним чином у народних формах пісенно-танцювально творчості. В 17 сторіччі були введені строгі цензурні обмеження на драматургію як самий демократичний літературний жанр. Багато спектаклів забронювалось. Подальший розвиток театру проходив головним чином на периферії, де складалися перші локальні театральні жанри: іянський театр такунь-цюй. Іяньський театр за тематикою та заходами акторської виразності був більш демократичним. Показ історичних подій обумовило розвиток акробатичної та фехтувальної техніки. Куньцюй – театр аристократичних прошарків суспільства та інтелігенції. Лірико-побутова тематика характерна для п’єс цього виду театру, відмінною особливістю його була віртуозна вокальна та танцювальна техніка виконавця.

З більшою підставою, ніж про будь–яку культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до ХVII ст. н.е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носили назви династій і царств:

· Шан (або Інь) – XVI – XI ст. до н.е.

· Чжоу і Чжанго – XI – III ст. до н.е.

· Цінь – 221 – 207 рр. до н.е.

· Хань – 206 – 220 рр. до н.е.

Період Шан (Інь). Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке себе називало Шан (сусіди дали йому ім'я Інь), змогло ближче до середини II тисячоліття до н.е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи Давньокитайської культури. Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави – ва