Натурфілософія як основа світосприймання первісної людини

Характер та звичаї (як і природні умови, обставини життя) прадавньої людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі хочеться повторити висловлену якимсь дослідником думку: "Увесь світ є одна країна". Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них - незалежно від місця розташування - ми бачимо сокири, молоти, долота, ножі, пилки, шкребки, шила, голки, списи і наконечники стріл. Різні лиш окремі, деталі. Те саме спостерігаємо і щодо занять: теслярські вироби, рибальські сіті або вудочки, мисливські стріли або списи, способи добування вогню, приготування їжі на вогні, плетення корзин тощо повторюються у всіх колекціях, які ілюструють побут відсталих суспільств від Камчатки до Вогняної Землі.

Такі збіги характерні і для духовних процесів.

Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних предків? Легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів'я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у XX ст., а також спосіб життя окремих племен, не займаних цивілізацією й досі. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей. Первіснообщинний лад (період від появи перших людей - пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину - небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, - в її уявленні (за О.В. Лосевим) - теж одна велика община, зв'язана родинними відносинами. Світ - наче родина, подвір'я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність - живий організм, а людина - частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї - це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи.

І хоча синкретизм свідомості (невиділення прекрасного і потворного, істинного і фальшивого, добра і зла), властивий членові первісної людської зграї, з розквітом родового ладу і психофізичного розвитку самої людини буде подоланий, мислення ще довго залишатиметься конкретним, спиратиметься тільки на набутий родом досвід. У записках М.М. Миклухо-Маклая є розповідь про те, як тубільці, котрі зустріли його, побачили в ньому прибульця з Місяця (хоч він їх запевняв, що є жителем Землі), бо нездатні були вийти із своїх світоглядних координат.

Одухотворення природи, анімізм (від лат. апіта - душа, дух) означав віру в існування душ і духів, які панують над предметами та явищами світу. На думку людини епохи дикості, вода у ріках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні або лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм та дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тим-то людина і намагалась улестити їх жертвою. У перуанців, приміром, зберігся звичай, прийшовши на берег ріки, випити ковток води, зачерпнутий рукою, і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові ріки під час посухи свійських тварин. У минулому столітті остяки, які населяли береги Обі, коли не ловилася риба, кидали у річкові хвилі оленя з прив'язаним на шиї каменем. Ці забобони залишились і в новітні часи: коли якийсь німецький землевласник насмілився збудувати млин і тим самим збезчестити "священні води", на довгі роки "наставали погані часи", аж поки селяни не спалювали дощенту кляту споруду.

Повір'я та обряди найнижчої варварської культури зберігали свій вплив і в античні часи: на Олімпі в чертогах Зевса збиралися всі водяні божества, крім Океану; наві