Культура України XIX сторіччя

РЕФЕРАТ

з культурології

на тему: Культура України XIX сторіччя

На культурне життя в Україні XIX ст. наклали свій відбиток складні суспільно-економічні відносини і політичні процеси, які були зумовлені скасуванням кріпосницької системи і розвитком капіталістичних відносин, а також боротьба народних мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів.

Ідеологи царизму не визнавали української мови, заперечували видання українських книжок. Так, один з реакційних літераторів М. Греч заявляв, що “малороссийское наречие” – не що інше як “суржик російської та польської мов”. Розвиток українського мистецтва, культури всіляко гальмувався.

В цей час виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови. Значний вплив на розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу справила діяльність декабристських організацій та їх виступ 14 грудня 1825 р. В Україні діяли дві такі організації: “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем (1821) і “Товариство з’єднаних слов’ян” (1823), які ставили своєю метою скасування самодержавства революційним шляхом, створення федерації слов’янських народів.

Ідеї декабристів вплинули на творчість Пушкіна, Грибоєдова, Лермонтова, Герцена, Полежаєва, Огарьова, Міцкевича, Шевченка, Котляревського.

У 1845 р. було засновано Кирило-Мефодіївське товариство – таємну політичну організацію, яка намагалася розв’язати питання звільнення від рабства слов’янських народів. До складу організації входило 12 осіб, серед яких Костомаров, Гулак, Маркович, Білозерський, Шевченко. Думки діячів братства були викладені у маніфесті “Книга буття українського народу” (“Закон Божий”), який пройнятий шануванням християнських традицій. Вони вважали, що слов’янські народи мають право на розвой культури, утворення слов’янської федерації за зразком Сполучених Штатів. Першою цим шляхом повинна піти Україна як найбільш пригнічена серед слов’янських народів. Для України вони виборювали ліквідацію кріпацтва, поширення освіти, здобуття суверенітету у межах слов’янської конфедерації. Але у 1847 р. товариство було розгломлено, його діячі заарештовані.

Проте після заслання вони повернулися до діяльності – у Петербурзі, де осіли Костомаров, Шевченко, Куліш, Білозерський, була відкрита друкарня і систематично видавалися українською мовою твори – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка. У 1861-1862 рр. виходив альманах “Основа” (під редакцією В. Білозерського) – головний друкований орган національно-культурного руху.

Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянська академія була перетворена в духовний заклад; вона втратила своє минуле культурно-історичне значення. Натомність відкриваються університети Харківський (1805), Київський (1834). В Західній Україні продовжував діяти Львівський університет, заснований ще у 1661 р.

Існували інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836), Києві (1838).

Харківський університет закінчили математики М. Остроградський, Т. Осиповський, славіст І. Срезнєвський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.

Поширювалася друкована продукція – видавалися не лише наукові праці, але й журнали, альманахи.

На початку XIX ст. утворилися постійні театри у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чернігові (1835). З приватної справи поміщиків театральне мистецтво перетворилося у важливий чинник розвою культури. У період 1816-1824 рр. в Україні працював артист М. Щепкін (1788-1863), у 30-40-х рр. – актор К.Т. Соленик (1811-1851).

Визначну роль в українській фольклористиці 20-40-х рр. відіграв професор Московського, а згодом Київського університетів М.О. Максимович (1804-1873). Він видав збірки українських народних пісень “Малороссийские песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834), “Сборник украинских песен” (1849).

У 30-40-ві рр. з’являються статті та перші дослідження в галузі фольклору. Велике значення має стаття М. Гоголя “О малороссийской песне” (1834). Досліджував фольклор Костомаров, що виступив з працею “Об историческом значении русской народной поэзии”, де він зв’язав фольклор зі змінами у народному побуті.

З’являється ряд праць з історії України. Це, насамперед, “История Русов” (1846), під впливом якої були здійснені перевидання “Истории Малороссии” (1843) М. Маркевича.

Найзначніші досягнення української культури цього періоду пов’язані з розвитком літератури. Українські письменники виступили як художники-новатори. Так, заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він першим з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич. Котляревський ввів в літературу України жанри бурлескно-травестійної поеми, оди, водевілю. Його перу належать ліричні поезії, що стали народними піснями (“Видно шляхи полтавськії”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой, я дівчина-полтавка”, “Віє вітер горою”). Квітка-Основ’яненко – перший український прозаїк – писав повісті, оповідання, нариси, побутові п’єси і комедії. Гулак-Артемовський започаткував в українс