Епоха Відродження

Вступ

1. Соціально-економічні передумови культури Відродження

2. Побут Європейських країн в епоху Відродження

Висновки

Список використаної літератури

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. і продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну за іншою всі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено рядом загальноєвропейських і локальних історичних умов.

В XIV-XV ст. зароджувалися ранньокапіталістичні, товарно-грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але й на зовнішній ринок.

Складання нової культури було підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в настроях різних соціальних шарів ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово-промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних шарів з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою багатству. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здатностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдує "чесне збагачення", радості мирського життя, вінцем успіху якої вважалися престиж родини, повага співгромадян, слава в пам'яті нащадків.

Термін "Відродження" (Ренесанс) з'явився в XVI столітті. Розглядаючи епоху Середньовіччя як просту перерва в розвитку культ. Ще Джордано Вазарі - живописець і перший історіограф італійського мистецтва, автор прославлених "Життєписів" найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих (1550 р.) писав про "відродження" мистецтва Італії. [1] Це поняття виникло на основі широко розповсюдженої в той час історичної концепції, відповідно до якої Епоха Середньовіччя являла собою період безпросвітного варварства й неуцтва, що пішов за загибеллю блискучої цивілізації класичної ери, історики того часу думали, що мистецтво процвітало в античному світі, уперше відродилося в їхній час до нового життя. Термін "Відродження" означав спочатку не стільки назву всієї епохи, скільки самий момент виникнення нового мистецтва, що застосовувався звичайно до початку XVI століття. Лише пізніше поняття це одержало більше широкий зміст і стало позначати епоху, коли в Італії, а потім й в інших країнах сформувалася й розцвіла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як "найбільший прогресивний переворот із всіх, пережитих до того часу людством".

1. Соціально-економічні передумови культури Відродження

Довгий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу й італійського Відродження. Середні століття - це, мов, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки й мистецтва, містика й мракобісся. Відродження, навпаки, відкидає всю цю "ніч" середньовіччя, звертається до світлої античності, до її вільної філософії, до скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної й нічого не зв'язаній волі індивідуального й суспільного розвитку. Однак ця схема вже застаріла, дослідження свідчать про те, що культура Відродження виросла на фундаменті середньовічної культури Заходу, що саме Відродження пов'язане з переходом від аграрної культури до міської культури (не будемо розглядати дискусійне питання про те, чи є культура Відродження чисто європейським феноменом або вона властива й Сходові).

У контексті нашого розгляду досить помітити, що культура Відродження (Ренесансу) у її загальноєвропейській перспективі повинна бути у своїх джерелах співвіднесена з тією перебудовою феодальних суспільно-політичних й ідеологічних структур, яким стояло пристосуватися до вимог розвиненого простого товарного виробництва. Вся міра глибини ламання, що відбувалося в цю епоху, системи суспільних зв'язків у рамках і на ґрунті феодальної системи виробництва дотепер до кінця не з'ясована. Однак цілком достатньо підстав зробити висновок про те, що перед нами нова фаза у висхідному розвитку європейського суспільства. Це - фаза, у якій зрушення в підставах феодального способу виробництва зажадали принципово нових форм регулювання всієї системи влади. Політико-економічна суть визначення епохи Відродження (XIV- XV ст.) складається в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва. Суспільство у зв'язку із цим стало більше динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорився.

Оскільки це ставиться до фундаментальних соціальних зв'язків, названі зрушення полягали в поступовому руйнуванні васальної системи, заснованої на земельних даруваннях, у перемозі грошової форми доходів класу феодалів, у зміні сюзеренітету - феодально-договірного характеру королівської влади (її принцип - "перший серед рівних") королівською владою, заснованої на принципі публічного суверенітету. Все це привело до того, що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики були прокладені шляхи для досвідченого пізнання природи, для розмежування юрисдикції церкви й держави, для формування доктрини станової держави, для рецепції елементів римського права, у яких настільки гостро