Релігія в житті українського народу

Релігія в житті українського народу

Розуміння ролі релігії в житті українців вимагає конкретно-історичного підходу. На цій підставі історію релігійного життя нашого народу доцільно поділити на чотири періоди: перед-християнський, християнський, державного атеїзму; сучасний. Кожен з них має свої особливості, хоча грані між ними іноді чітко не простежуються. Передхристиянський період характеризується пануванням серед нашого народу язичницьких (поганських) вірувань. Водночас треба застерегти, що християнство в українських землях почало розповсюджуватись ще задовго до його перетворення на державну релігію Київської Русі. Та з прийняттям християнства язичницькі вірування не могли зникнути зразу і без сліду. Довший час зберігались різні обряди, які після певного переосмислення були сприйняті новою церквою. Якщо християнізація наших предків започаткувала їх бурхливий духовний розвиток, то наприкінці 20-х років XX ст. в історії України виявилась протилежна тенденція. Вона пов'язана з державним насаджуванням войовничого атеїзму, що фактично розглядався як своєрідна псевдо релігія. Наслідки такої політики тоталітарного режиму бачимо сьогодні, вже після проголошення незалежної Української держави. Морально деградовані верстви населення стали гальмом прогресивних суспільних перетворень. Разом з тим мільйони людей знову повертаються до тих народно-релігійних традицій, що були перервані кілька десятиліть тому. Йдеться про національно-духовне відродження, в яке органічно вплітається релігійне відродження.

Передхристиянські вірування наших предків

До прийняття християнства наші предки були поганами (язичниками). Одні з них у різних формах обожнювали природу та її явища, а серед інших панував культ предків. Кожне плем'я шанувало своїх богів, а також мало якісь власні культи.

Про релігійні вірування в українських землях маємо підстави стверджувати, починаючи з другої чверті IV тис. до н.е., коли тут жили ранньотрипільські племена. В їхніх різних поселеннях знайдено багато скульптурних зображень Великої Матері всього сущого, що вважалася богинею родючості. Трипільські хлібороби мали релігійні обряди, які виконувались під час зимово-весняних свят. З цими обрядами пов'язані також глиняні чоловічі фігурки. Ідеї збереження сім'ї та продовження роду підпорядковувався обряд культових поховань людей у житлах, як правило, під долівкою. З культом родючості пов'язані релігійно-магічні поховання в межах житла черепів різних свійських тварин. Характерною рисою вірувань середньо трипільських племен можна вважати розвиток чаклунства, що засвідчує безпосереднє ритуально-магічне призначення кераміки. Для пізньо-трипільських племен властива диференціація культу родючості. У скотарських племен цього періоду виявлені курганні та безкурганні могильники. Під курганами ховали племінних вождів та родових старійшин. Такі кургани мали досить складну конструкцію. У поховальні камери клали розписаний керамічний посуд, прикраси з кістки, срібла та міді, зброю, а також зображення сюжетів з життя скотарів тощо.

На відміну від вождів і старійшин рядових трипільців ховали у без курганних могильниках, у невеликих ямах разом з бідним поховальним інвентарем. Такі поховання перекривались кам'яними плитами.

Поганські культи наших предків можна поділити на певні періоди. Спочатку формою релігії був анімізм, цебто вірування в добрих (берегинь) і злих (упирів) духів. Згодом почали поклонятися Роду і Рожениці як богам родючості і добрим духам предків, що втілювали творчі сили природи. Відтак виникла ціла ієрархія божеств у масштабах племен і ширше, що підтверджується писемними матеріалами та археологічними джерелами.

Слов'яни мали священні гаї і поклонялись старим ясенам, дубам, липам, ліщині та іншим деревам. Під деревами наші предки здійснювали різні жертвоприношення. Вони поклонялись дупластим деревам, обвішуючи їх обрусами. У священних гаях стояли поганські ідоли.

Панувало багатобожжя, яке однак не заперечувало існування головного божества. Нерідко ним визнавали бога Перуна. Проте ще сто п'ятдесят років тому відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що від цього божества відрізнялась єдина верховна істота – Бог, яка в інших слов'янських народів називалася також Щонайвищим Богом, Прабогом, Богом богів, Богом Вседержителем і т. п. Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому також поклонялись предки. Перун теж мав світоносне начало. Адже у багатьох мовах це слово вживається для означення вогню. Від скіфів воно перейшло у дещо зміненому вигляді до греків. Мабуть, трактування Перуна виходило за межі громовика і розповсюджувалось на світло взагалі. Перуна знали не лише руси, а й наші західні сусіди – поляки. Символами Перуна були кінь, громовий та сонячний знаки, дубове листя на височині тощо. Він визнавався богом війни і як «господар» дощу був безпосередньо пов'язаний з плодючістю.

Український фольклор зберіг своєрідного «двійника» Перуна в образі Вія, якого змалював Микола Гоголь у відомій повісті.

Богом світла вважався також Сварог, що був начебто батьком Дамсбога, або Сварожича. Йдеться про те, що, як уже зазначалось, кожне плем'я мало своїх богів, а одне й те ж божество могло мати різні назви. Сварожич був, за переконанням наших предків, посередником поміж небом і землею, втіленням найвищої мудрості. Він міг визнаватись божеством війни, покровител