Культура Київської Русі

РЕФЕРАТ

з культурології

на тему: Культура Київської Русі

Розвиток літератури т а мистецтва

Формування давньоруської держави починається у другій половині IX ст. Слов’яни належать до народів індоєвропейської родини. Праслов’яни населили територію давньоруської держави у III-II тис. до н.е. Їм протистояли спочатку кимерійці, потім – скифські племени. Власним ім’ям почали іменуватися з VI ст. н.е.

Формування давньоруської народності належить періоду IX-X ст. Воно здійснювалось у процесі асиміляції слов’ян з фінно-уграми і балтами. До цих часів належить поняття “Русь”. У широкому смислі “Русь” означала усі землі східних слов’ян, що підвладні Києву. У вузькому значенні (географічному) – місце, що лежить на південь від Києва, між річками Рось, Росава, Дніпро.

Давньоруська держава склалася у 2-й половині IX ст. Це була раннєфеодальна держава, господарчу основу якої становило землеробство. Тим самим забезпечувалась сталість культурних традицій, перейнятих Київською Руссю від скифських землеробських племен, а також у цілому від праслов’янської етнічної спільноти.

Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.

В Київській Русі закріпилася давньоруська писемність, що її впровадили Кирил та Мефодій.

Водночас з розвитком писемності виникає інтерес до проблем естетики. Важливішими категоріями естетики є краса, образ, символ, канон. З прийняттям християнства за мистецтвом утверджується визнання пізнавальної та культової функції на протидію сміховій естетиці язичницької доби.

Книжкова культура Київської Русі значною мірою носила філософський характер. Мали широке розповсюдження переклади книг з філософії, риторики, граматики. Кирилицею написані всі відомі твори XI ст. (і наступних століть): Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 рр., “Слово про Закон та Благодать”, Мстиславове Євангеліє, “Повість минулих літ”. Ці твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності у Київській Русі.

Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю.

У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Серед них літописці Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополіт-публіцист Іларіон, єпископ Кирил Турівський, митрополіт-ідеаліст Клим Смолятич, Данило Заточник.

Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. (“Літопис Аскольда”). У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. Никон виступив і як редактор зібраних раніше матеріалів, і як автор основного тексту літопису 1039-1078 рр. Літописний звід 1095 р. пов’язаний з діяльністю ігумена Києво-Печерського монастиря Іоанна. На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором “Повість минулих літ”. Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до “Повісті” Нестор подав картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці. Нестор – широко ерудована особа: він постійно звертається до Біблії як найвищого авторитету історичних знань середньовіччя, до численних візантійських хронік. Літопис доведений до 1110 р. Він двічі піддавався редагуванню (за Володимира Мономаха і Мстислава): у 1116 р. – ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, у 1118 р. – Мстиславом Володимировичем (або за його наказами). Унаслідок цього в літопису з’явилася норманська концепція давньоруської історії, яка не відповідає історичній дійсності.

Крім Києва літописання велося в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Володимирі-на-Клязьмі, Ростові. У XII-XIII ст. з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів.

Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузькоземельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер.

Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література: агіографічна (житія святих), філософько-публіцистична, художня. Підгрунтя літератури становила усна народна творчість: епічні й ліричні пісні, перекази та легенди. Особливе місце посідали билини київського та новгородського циклів (Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович, Садко, Василь Буслаєв). До наших днів дійшло небагато пам’яток літературних творів доби Київської Русі, але й з тих, що збереглися, можна зробити висновок про високий рівень р