Доля українських кобзарів-бандуристів на Кубані

На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво. Козацька Республіка акумулювала і викристалізувала незалежний дух української нації, який поширився по всій Україні.

Характеризуючи музичність козацтва, осавул І.І. Кіяшко констатує, що вони «грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («релях»), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, і тут таки інші просто співали. Але особливо любили церковні співи, які давали їм справжню, ні з чим незрівнянну насолоду… Цю ж любов до музики і співів вони перенесли з собою і на Кубань, куди переселились у… 1792 році» [1].

Але, як скаржиться відомий кобзар Конон Безщасний, «царські сатрапи ретельно охороняли козацтво від кобзарської «крамоли» [2]. Заборони та утиски не пройшли марно: кобзарство на Кубані занепадає. Це зауважують і дослідники. Зокрема, С.Ф. Фарфоровський у праці «Кобзари на Кубани» зазначає, що «з кожним роком зменшується число кобзарів на Кубані і не звучать уже їх журливо-прекрасні мотиви пісень про життя і подвиги козаків» [3].

Найменше досліджено історію кубанського кобзарства кінця XVIII і всього XIX століть. Але й наявні дані доводять стійку і безперервну кобзарську традицію, її ж підтверджують і такі автори як один із перших істориків Кубані генерал-майор Іван Попко [4], Г.Ф. Квітка-Основ'яненко [5], Юрій Миролюбов [6] та ін. Відомою є одна з кубанських кобзарських династій, що вийшла з Запорозьких Січей і дотривала до новітніх часів. Це знамениті Кравченки: Степан (XVIII ст. Запорізька Нова Січ – поч. XIX ст., хутір Новомихайлівський, Кубань), Михайло (кін. XVIII ст., хутір Михайлівський, Запоріжжя – І пол. XIX ст., хутір Новомихайлівський, Кубань), Тарас (XIX ст., хутір Новомихайлівський – поч. XX ст., Кубань), Василь (XIX ст., хутір Новомихайлівський – ?), Кость (1888, Єйськ – 1944, м. Уфа) [7].

Кобзарське відродження на Кубані розпочалося на початку XX століття і згодом набуло масового характеру. Це підтверджують і публіцисти тогочасники. Так, К. Кравченко в статті «Найближчі завдання й заходи в царині української освіти в Кубансько-Чорноморському краї», написаній в квітні 1920 р., зазначає, що «…на Кубані зараз наявні до 10 кобзарів, які мають вельми широкий репертуар і достатній музикальний досвід» [8], Кузьма Катаєнко («Життєпис», 1979 р.), Антон Чорний у статті «Історія бандури на Кубані» [9]. С. Баклаженко, зокрема, зазначає, що «серед інших видів музичного мистецтва на Північному Кавказі, як ніде на Україні, дуже поширена і має велике виховне значення гра на старому народному інструменті – бандурі. Кобзарське мистецтво починає відновлюватися тут з 1905 року, але розвитку воно набуває з приходом радянської влади на Кубань» [10]. Василь Ємець пише, що на Кубані ще до революції 1917 року були «козаки-бандурники… їх кількість так хутко зростала, що за царя мала бандурників майже кожна паланка (станиця – О.Н.) [11].

Це відродження стало можливим завдяки трьом факторам: живучості кобзарської традиції, гастролям на Кубані прославлених кобзарів з Великої України, організаційно-просвітницькій діяльності «бандурного батька» Миколи Олексійовича Богуславського. Серед найвідоміших гастролерів слід назвати Івана Кравченка-Крюковського (1820–1885), Михайла Кравченка (1858–1917), Григорія Кожушка (1880–1928), Івана Запорожченка (1872–1932), Гната Хоткевича (1887–1938). Під їхнім безпосереднім або ж опосередкованим впливом артисти Кубанського симфонічного оркестру Конон Безщасний (1884–1967), Зот Сава та Федір Діброви, Конон Йорж (1898–1963), Степан Жарко (1877–1943), Іван Шеремет стали визначними бандуристами, вписавши багато яскравих сторінок в історію кобзарства. К. Безщасний протягом тридцяти двох років, не випускаючи з рук бандуру, концертував по Кубані, Великій Україні, Казахстану й Сибіру, створив й керував кобзарською студією в українському технікумі в станиці Полтавській. З. Діброва, як справжній кобзар-просвітник, увесь свій великий талант віддав визволенню рідної Кубані; Ф. Діброва брав участь у створенні першої державної капели бандуристів у Києві. С. Жарко заснував чоловічу капелу бандуристів у станиці Канівській. К. Йорж гастролював по Казахстану, Кубані, Росії.

Микола Олексійович Богуславський організував при Катеринодарській «Просвіті» дві Кубанські кобзарські школи (1913, 1916 рр.), в яких навчалося близько сорока учнів. Першу школу вів бандурист-віртуоз Василь Ємець (1890–1982), другу – Олексій Обабко (1883–1971), який «опинився в ролі вчителя, й передавав молоді власний досвід за системою Ємця» [12]. Школи забезпечувалися переважно діатонічними бандурами визначного київського майстра Антонія Паплинського (нар. близько 1870 р.). На другій Київській кустарній виставці 1913 року цей майстер був нагороджений срібною медаллю.

Школи стимулювали масове розповсюдження кобзарського мистецтва на Кубані. Вони підготували когорту визначних кобзарів-бандуристів: Адамовича-Глібова, Докію Дарнопих, І.Т. Семенишина, Настю і Свирида Сотниченко, В.Ф. Тищенка, А.П. Чорного та багато ін. Бандура стала настільки улюбленим інструментом, що дехто з бандуристів, як-от Петро Бугай, Іван Куліш, Федір Діброва, Михайло Теліга, Зенон Конограй та ймовірно й інші, навіть ідучи на війну, не розлучалися з нею.

На Кубані з'явилися й свої талановиті майстри бандур: Микола Вереса (1884–1937) зі ст. Саратівської, Григорій Гусар та Прокіп Смолка (1887–1947) зі ст. Канівської, Павло Кікоть з м. Геленджика, Дмитро Крикун