Жизнь и творчество Рафаэля

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XVст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і респуб­лік, які ворогували між собою. Володар кожної держави прагнув услав­лення і охоче приймав при своєму дворі артистів, музикантів, співаків, поетів, художників. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XVст., пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс,— за словами Ф. Енгельса, «найбільший прогресивний переворот з усіх, що їх знало людство». Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася «вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема Ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у XIII — XIVст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі худож­ники, справжні титани — Леонардода Вінчі. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майст­рів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою пов­нотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 берез­ня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокре­ма й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках, а рівно й те, що герцог урбінський Федеріго да Мон-тефельтро мав його за порадника в питаннях мистецтва. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Гадаю, що батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та по­суд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Ймовірно, брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майст­ра П'єтро делла Франческо. Не виключено, що брав він його з собою і до Перуджі, порівняно з Урбіно більшого міста, де вони заходили до май­стерні славного на цілу Італію П'єтро Вануччі, прозваного Перуджіно.

Перший біограф Рафаеля — Джорджо Вазарі твердить, що це було ще за життя матері Рафаеля, і буцімто батько тоді ж віддав його в науку до цього майстра. Важко цьому повірити, тим більше, що Джованні помер, коли синові було тільки одинадцять років. Можна уявити, з якою гост­ротою відчув хлопчик своє сирітство: між ріднею точилися сварки, мачу­ха позивалася з дядьком, справа розглядалася в суді протягом п'яти ро­ків. Упевнено можна твердити, що в артілі, керованій Перуджіно, сімна­дцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин — «Мадонна Конестабіле» (зве­ться так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скіль­ки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у мелан­холійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати. Зовсім не такі хлопчики в мадоннах Перуджіно — такі собі звичайні хлопчики...

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився насліду­вати вчителя. Не знати, як оцінив Перуджіно «Мадонну Конестабіле». Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відріз­нити їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шануваль­ника мистецтва, Гвідобальдо був людиною вченою, знавцем античної лі­тератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. Тож не дивно, що Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Бальтасар Кастільйоне — дипломат і пись­менник, що стане одним з найближчих друзів Рафаеля, розповів у своїй знаменитій книзі « Придворний» про товариство «ідеальних людей», яке зібралося тоді в урбінському замку. Розважалося товариство деклама­цією віршів, диспутами на теми про найвищі людські досконалості, аматорськими виставами, музикою. Незрівнянною грацією в танці вирізня­лася Маргарита Гонзаго, Чезаре Гонзаго добре співав, Бальтасар Кастільйо