Світогляд і непротивлення злу насильством

1. Непротивлення злу насильством

Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia hитаnа) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.

Отже, гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування — від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі.

Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад — правди, добра, краси, любові.

У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.

Створене М. Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування й неприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресу отримало назву "гандизму" й набуло значного впливу і поширення у світі. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресу зокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, у моральному самовдосконаленні людини.

Заповідь любові до ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо ми ставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворення ворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьому наголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л.М. Толстой. Те саме стверджував, за легендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошують ці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовне єднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого: зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного воно не може здійснити за будь-яких умов — перетворити ворога на друга.

Ще в XIX — на початку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним і вищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу, підкреслював Л.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світу природи закон тяжіння. Закон любові — це вічний ідеал.

Головну роль на цьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: "Не чини опору злу насильством", що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, що насильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства не можна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тільки на добро, а й на зло слід відповідати добром.

Чому саме ненасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою, перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження до досконалості?

Насильство є протилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собою визначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чи загрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примус людини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої злагоди. І