Культура козацької доби та українського бароко

Реферат з культурології на тему: Культура козацької доби та українського бароко

Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України з середини XIII ст. Князівства опинились у повній залежності від татарського хана. З середини XIV ст. українські землі (Київ, Чернігів, Переяслав, Поділля, Волинь) приєднані до Великого князівства Литовського. За ці часи литовські князі прийняли православ’я, руська мова стала офіційною. У другій половині XIV ст. починається експансія Польщі, що завершилася окупацією Галичини і частини Волині (1366). Виник гострий релігійний, соціальний, етнічний конфлікт. Згодом Польща і Литва дійшли згоди і у 1385 р. уклали Кревську унію: литовський князь Ягайло став польським королем. Він зобов’язався повернути литовців у католицтво, землі Литви й України приєднати до Польші.

У кінці XV ст. зміцніла Московська держава. Іван III проголошує, що землі Київської Русі повинні бути приєднані до Москви. Україна опинилася між двох вогнів: з одного боку, латинізація і спольщення, з другого – омосковлення. Крім цього, у XV-XVI ст. тривала безперервна боротьба з татарською ордою, від якої ні літовський, ні польський уряди не могли захистити. Це завдання виконало українське козацтво.

Начало козаччини припадає на XV ст. У 1550 р. Дмитро Вишневецький (Байда) побудував Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, яка залишилась єдиним інститутом вираження самобутності українців.

Фатальними були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно якої більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київ, Брацлав) перейшла до Польщі, а менша – до Москви. В цей час українська культура і церква зазнали тяжких утисків. Після Люблінської унії єзуїти заснували свої колегії у Ярославі, Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Києві. Вони доводили, що православ’я перебуває у такому безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

На захист Української Православної Церкви виступили братства. Вони виникали в середовищі міщан і ремісників. Організовувалися з метою утримання порядку в храмах, турботи про хворих, допомоги бідним. Згодом братства стали виступати на захист православ’я як організатори шкіл при церквах. Особливо значною була їх діяльність у XV-XVI ст., коли розгорнулась боротьба з покатоличенням.

Перші братства виникли у Львові. Найстаршим є братство при Успенській церкві, засноване 1439 р.

У 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. З єдиної православної церкви утворилися уніатська, або греко-католицька (з’єднана з Римом), і православна церква, яка у другій половині XVII ст. підпала під владу московського патріархата.

Вище православне духовенство, частина шляхти, міщан пішли за унією. Уніатська конфесія зберігала православну обрядність, але визнавала римського папу головою і догмат походження Святого Духа не тільки від Отця, а й від Сина. Проте рядове духовенство, частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким (1526-1608), братства, селяни, козацтво залишилися православними.

Міжконфесійна боротьба мала погані наслідки: православні з призирством ставилися до уніатів як зрадників; римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, принижували, бо вони не були поляками.

Процес формування української культури у XIV – першій половині XVII ст. відбив складний рух остаточного формування українського етносу, який завершився у XVI ст. Причинами повільного культурного розвитку України цього часу стали наслідки татаро-монгольскої навали, загарбання українських земель литовцями та поляками, агресії Кримського ханства і Османської Порти.

У XV – першій половині XVI ст. вихідці з України здобували освіту за кордоном у Краківському, Празькому, Болонському університетах. Так, Павло Русин (1470-1517) та Юрій Котермак (1450-1494) навчалися у Краківському університеті. Останній став ректором Болонського університету.

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. в Україні продовжували діяти школи при церквах і монастирях, проте це вже не відповідало вимогам часу. Виникає новий тип школи – греко-слов’янсько-латинська, у якій національні давньоруські традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу.

Першою навчальною установою такого типу в Україні стала Острозька вища школа (1576), заснована князем Острозьким. Ця школа зібрала відомих діячів культури: ректором був письменник Герасим Смотрицький, серед викладачів – друкар Іван Федоров (р.н. невід. – 1583), Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький (псевдонім невідомого письменника).

У цей час братські школи активізували свою діяльність. Так, Львівське Успенське Братство мало навіть відповідний статус для своєї школи, так званий “Порядок шкільний”, за яким і велося навчання.

У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук, велика увага приділялася викладанню “мусик – церковного пения”, знань теорії композиції. Мистецтво співу у церковних хорах XVI-XVII ст. досягло високого професійного рівня.

На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи: у Ярославі (1575), Львові та Луцьку (1608), Києві (1615), Острозі (1624) та інших містах.

Важливим осередком освіти і науки стал