Культурно-історичні репрезентації ідеї людини

План

Людина в первісній культурі

Людина в античній культурі

Середньовіччя і людина

Ренесансний антропоцентризм

Людина в українській і світовій культурах Новітнього часу

Список використаної літератури

Людина в первісній культурі

Суттєвої рисою первісної людини є тотожність індивіда і роду, розчинення людини в колективі. Спрямованість погляду в минуле негатизувала вияви людської індивідуальності. Самобутність і самостійність сприймались як загроза цілісності. Індивідуальні й неконтрольовані вчинки несли можливість повернення хаосу. Порушення родової приреченості відразу й жорстоко каралося. Нормою було непохитне наслідування традиції, яке винагороджувалося. Жорсткі механізми соціального контролю і нормативності забезпечували усталеність існування суспільства. Відсутність поділу праці економічно закріплювала стихійно нерозчленований колективізм найближчих родичів. Первісний індивідуум не відокремлював себе від колективу, мислив самого себе носієм рис будь-кого іншого і навіть усього колективу; найжорстокішим покаранням для нього було вигнання з роду, випадіння на периферію всіх світів свого існування. Воно позбавляло звичних для людини засобів існування, проте, що найважливіше, — позбавляло відчуття належності цілому, тотожності родовому колективу, віднімало сенс існування.

Індивідуальне в людини відображалось за допомогою колективного, за допомогою "ми". П. Сапронов називає сучасну людину егоцентриком, а первісну — ексцентриком. Сучасна людина співвідносить себе і все, що її оточує, із самою собою; відчуває себе в центрі своєї світобудови, формуючи ієрархію цінностей з центром у власному "я". Первісна людина на себе дивиться, як на "ти". Вона діє, постійно прислухаючись до внутрішнього голосу: "ти мусиш", "ти зробиш", "ти винен". Це самовідчуття йде від належності колективному цілому: первісна людина завжди "твоя", тобто належна роду, племені, богу. І це "ти" постійно отримує силу в цілому "ми", яке протиставляється ворожому "вони". Чужі в такому разі стають представниками пітьми, хаосу, небуття. Знищити їх означає повернути порядок, перетворити хаос на космос, звільнити його від сваволі темних сил.Водночас позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від страху смерті. Тотожність індивіда колективному цілому давала йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому стані, на нове народження. В українській мові це збережено в етимології слова "домовина" як символі дому, до якого повертається померла людина (та, що відійшла).

Позаперсональність людини накладала табу на її зображення: майстер завжди уникає конкретних рис обличчя, індивідуального виразу очей, характерної міміки. Своєрідним знаком людини стає зображення її руки як позначення її дієвої присутності у світі. В зображенні жінки архаїчний художник підкреслює її статеві ознаки, наголошуючи на її функціїпродовжувачки роду, берегині домашнього вогнища (наприклад, у відомому зображенні так званої "Венери Віллендорфської").

Чи не найголовнішою темою первісної творчості виступали численні зображення тварин. Палеолітичні розписи печери Ляско у Франції, Альтаміри в Іспанії вражають своєю експресивною силою і потужною енергією. Натуралістичне зображення звіра ставало знаком влади людини над ним, оскільки підкорювало його життя ритмам людського. Так функціонувало і слово: називання чогось було рівнозначним пануванню над ним. Словесна магія будувалася на вірі в реальну силу слова, візуальна магія — на вірі в реальну силу зображення. Ще К. Юнг помітив, що первісна людина майже не розрізняє внутрішній і зовнішній світ. Все, що з нашого погляду може розглядатись як належне свідомості, первісна людина сприймала як факт реальності. Почуття, емоції ототожнювались із реальними подіями і завдяки цьому виступали інструментами впливу на довколишнє середовище. Знаки культури, утверджуючи присутність людини в космосі буття, виступали знаряддями пізнання й оволодіння світом.

Координатором людської поведінки відповідно до настанов суспільного цілого виступав ритуал. Його головною метою було збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги. Оскільки він ніс у собі ритм, мірність, впорядкованість, то ритуал космізовував хаос буденного життя людей. Водночас, наближуючи людину до богів, возз'єднуючи її з ними, ритуальні дії не тільки впорядковували світ хаосу, але й сакралізовували профанний хаотичний світ. Тим самим ритуал піднімав людину над собою, повертав їй відчуття власної значущості в цьому хиткому й жахаючому світі.Сила ритуалу полягала в його конкретності й чуттєвості, можливості виразити найскладніші смисли людської життєдіяльності мовою звуків, жестів, рухів, зображень. Вплив ритуалу пов'язувався з його спрямуванням на відтворення природних циклів і пов'язуванням циклів людського буття з уні-версально-космічними циклами. У ритуальних дійствах первісних людей П. Сапронов виділяє певні обов'язкові компоненти: очищення, процесуальну ходу, жертву, трапезу. Так, очищення сприяло звільненню людини від земного і буденного, відриву від профанного світу. Процесуальна хода задавала ідеальну модель життєвого шляху людини як її наближення до сакрального місця. Обов'язкова спочатку реальна, потім символічна жертва відтворювала космічний акт розчленовува