Умови виникнення контркультури у ХХ ст.

Умови виникнення контркультури у ХХ ст.

Друга половина XX в. ознаменувалася посиленням нонконформістських і неоромантичних ідеологій. Прагнення до переоцінки цінностей захопило не тільки традиційно схильні до цьому молодіжні, етнічні, маргінальні й інші субкультурні утворення, але й широкі верстви населення, включаючи значну частину інтелектуальної еліти Заходу. Ріст масових рухів в 1960-і роки сприяв соціальній активності тих груп, які були прямо пов'язані з виробництвом духовних цінностей. Разом зі збільшенням обсягу вільного часу зростало прагнення людей до різних способів самовираження за допомогою дозвілля, будь те соціально-політична активність, дилетантське художня творчість, клубна робота або філантропічна діяльність. Симптоматично, що автор «Цивілізації дозвілля» Ж. Дюмазедьє виходячи з показників динаміки трудової зайнятості у Франції зробив висновок про якісну зміну нинішніх культурних орієнтирів. Дюмазедьє вважав, що сфера дозвілля має абсолютну самоцінність, оскільки саме в ній, а не в праці здійснюється справжня самореалізація індивіда.

Одночасно з ростом популярності альтернативних соціальних проектів заглиблювалися й усталювалися позиції неоконсерватизму, що співвідносилися з обновленою тактикою «істеблішменту» по реабілітації репресивних механізмів культури. Так створювалося силове поле ідеологічного протистояння, що визначило картину західного суспільства 60-х -70-х років XX в.

В 1970-і роки число альтернативних соціальних рухів було надзвичайно велике. Ф. Брюзе, наприклад, виділив наступні типологічні групи масових рухів у ФРН того періоду: екологічного, антивоєнного, політичного, жіночого, молодіжні, руху цивільних ініціатив, людей похилого віку, втечі (усередину себе, у сільські комуни, секти), альтернативного стилю життя й критики споживання, воєнізовані групи. Їхні джерела сходять до багатопланового контр культурного кінця шістдесятих, що прийшла в Європу й Америку з Великобританії з першою хвилею року.

Найбільш послідовне обґрунтування феномен контркультура одержав у роботах Т. Роззака «Створюючи контркультуру. Думки про технократичне суспільство й про позиції молоді» (1969) і Ч. Рейча «Зеленіюча Америка» (1970); обоє автора маніфестували ряд принципових положень, сполучених з новим типом індивідуальної самосвідомості. Духовний зв'язок з ідеологією контркультури виявили у свій час багато видних представників університетських і художніх кіл Європи й США. Так, К. Лич відносить до них П. Суизі, П. Гудмена, Л. Гольдмана, Г. Маркузе, Ф. Фанона, А. Гінзберга, Т. Лірі, Н. Мейлера, Д. Кон-Бендіта, Н. Брауна, А. Уотса, Р. Лейнга, М. Маклюена, К. Лоренца.

Контркультура з її ідеологічними установками могла розвитися тільки в досить стійкому суспільстві з високим рівнем життя. Контркультурний рух 1960-х років, за словами Б. Гугенбергера, «із самого початку було продуктом не недоліку, а достатку». Криза суспільства достатку з неминучістю викликає й криза контркультурного руху.

Реабілітація традиційних цінностей в ідеології неоконсерватизма, що стали знаковим явищем 1970-х - 1980-х років, породила відношення до контркультури як естетства й беззмістовної гри студентської молоді, що «зажралися»(Р. Арон). Крен суспільства убік неоконсервативної орієнтації був обумовлений, у першу чергу, змінами в його економічній макроструктурі, пов'язаними з наближенням економічної кризи. Зміцнення позицій неоконсерватизма в 1970-і роки продемонструвало його стабілізуючий потенціал і підсилило нормативистську тенденцію у всіх соціальних сферах.

1960-і роки стали часом панування деяких основних романтичних ідей. Істотна роль приділялася інтуїції, нераціональним формам освоєння дійсності, творчій уяві, природному, природному початку в людині. Особливе звучання знайшла ідея вільного саморозкриття особистості в її повсякденному існуванні. К.Г. М'яло справедливо розглядає спосіб відчування, що найбільше повно виявив себе в духовних шуканнях 1960-х років, як одну із сучасних специфікацій романтизму, тобто як «рух, спрямований на виявлення в людській свідомості того, що не знаходить вираження в границях реального існування». Дійсно, можна виявити прямий зв'язок між світоглядними установками йенського романтизму й контркультурної орієнтацією на сферу невтіленого, можливого, інтуїтивного, на ті сторони людського буття, які сутужніше всього піддаються раціональній реконструкції. Контркультура демонструє своєрідний ескапизм, створюючи ілюзорні реальності й указуючи шляхи знаходження «нової чуттєвості» у релігійному екстазі або в гротескній образності психоделічного досвіду. Контркультура й ліворадикальні художні ідеології культивували образ вільного художника як ідеальну модель особистості, що не знає примуса й границь вільного польоту фантазії (П. Шнайдер, Р. Швендтер, Х.М. Енценбергер).

Романтичних корінь контркультури виявляють себе й у її орієнтації на релігійні домінанти східних культур з їх найтоншою «дотикальною» сприйнятливістю ірраціонального. Ірраціоналізм, сучасні форми містицизму стали важливими складовими контркультурного інтелектуального багажу. Контркультура ставила своєю метою відкриття нових реальностей шляхом звертання до прикордонних явищ і ситуацій естетизованого буття. Романтичні пошуки першооснов життя вплинули на сучасні панпсихічні тлумачення природних форм. У цьому змісті Т. Роззак писав про перспективність нової віри - містичної екології, що багато перейняла в старих гностичних навчань.

Романтичними по суті були п