Європа XIX століття

Зміст

Вступ

1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття

3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання

Список використаної літератури

Вступ

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоп­лює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному за­стосуванню своїх знань.

1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явились твори, які становлять до­рогоцінне надбання духовної культури людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити , що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалась наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті. Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходились цивілізо­вані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового «досконало­го» суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу істориз­му, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на влас­ному досвіді переконуються в тому, що суспільство безпе­рервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII або при­родничими науками для XVII ст. Майже в усіх європей­ських країнах утворюються історичні товариства, заснову­ються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. Мабуть, найва­гомішою серед них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795—1856 рр.) вважав, що історична наука повинна бути ке «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, — писав він, — видався би нам більш величнішим, ніж походи завойовни­ків, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу».

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоп­лює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному за­стосуванню своїх знань.

Для вирішення техніко-економічних завдань, що стави­лися перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічни­ми речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагро­мадженню природничих знань сприяли розвиток міжнарод­ної торгівлі, дослідження та освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали «недостаючі ланки» в системі просторових та часових взаємозв'язків природи.

На перший план висуваються фізика і хімія, які вивча­ють взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, елек­трохімія, хімічна атойїістика. В геології утверджується іс­торичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У приро­дознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три вели­ких відкриття: створення клітинної теорії (чеський натура­ліст Ян Пуркинє (1787—1869 рр.), німецький ботанік Ма-тіас Шлейден (1804—1881 рр.), німецький біолог Теодор Шванн (1810—1882 рр.); відкриття закону збереження та перетворення енергії (німецький прирорознавець Юліус Майєр (1814—1878 рр.); створення еволюційної теорії (анг­лійський натураліст Чарлз Дарвін (1809—1882 рр.).

У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбу­вався під знаком гегелівської філософії. Видатний німець­кий філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831 рр.) зробив спробу с