Опришківство

Тема опришківства вже здавна привертала увагу дослідників, коли ще активно діяли опришки і в народі жили сильні традиції цього руху. Рух карпатських опришків – яскравий прояв класової боротьби трудящих Західної України.

Вперше назва “опришок” зустрічається в 1529 році, тобто на початку XVI століття. Цей термін дослідники пояснюють по-різному. Але все таки більшість з них вважає, що слово “опришок” – це замінене “oppressor” і означає – пригнічувач, загарбник. Панівні класи розуміли під назвою “опришок” людину, небезпечну для їх стану, вважали опришків порушниками спокою, “бандитами”, “розбійниками”.

Селяни ж, з яких походили опришки, вважали їх своїми захисниками, оборонцями. Тому під назвою “опришок” вони розуміли народних борців, месників. Це слово з великою любов’ю і пошаною вимовлялось мешканцями Галичини.

Опришки – це народні борці проти феодального гноблення в Галичині, на Закарпатті й Буковині. Опришківський рух у своїй суті є виявом народних прагнень до змін пануючих порядків. Особам, які прагнули до руху і зміни залишалась тільки одна дорога – опришківство, загалом життя не стале, але вільне.

Вони базувались в основному у Карпатських горах. Користувались підтримкою місцевого населення, бо захищали його від експлуататорів, магнатів і шляхти, а також від утисків католицького духовенства. До загонів сходились викинуті з суспільства люди: біглі кріпаки; пригнічувані феодалами й багатими магістрами міські ремісники, слуги та інша біднота…

Опришки, так само, як і гайдамаки, починали свої дії навесні й продовжували їх аж до осені. Виступали невеликими загонами, застосовуючи партизанську тактику несподіваних нападів, чому сприяло їхнє прекрасне знання місцевості. Але до боїв із регулярним військом опришки не вв’язувались.

Шляхта жорстко переслідувала опришків і тих, хто сповідував або передавав у піснях і переказах свою гарячу любов до них.

Розвиткові опришництва сприяло також географічне положення самої території, на якій вони діяли. Закріпачене селянство під тиском феодального гніту тікало в такі місця, куди не завжди досягала панська влада. В Західній Україні такими місцями були малодоступні Карпатські гори, які мали свій специфічний рельєф: важкі для переходу скелі, непролазні ліси. До того ж, у Карпатах сходились кордони трьох держав: Польщі, Угорщини та Молдавії, що давало можливість опришкам порівняно вільно переходити з однієї країни в іншу.

Основне ядро опришківських загонів складалось з випробуваних у боях народних месників. Вони групували навколо себе значну кількість малоземельних і безземельних селян, убогих сільських ремісників, наймитів та інших знедолених, чиє становище було особливо тяжким і нестерпним.

Основною межею опришків було знищення панів. Опришківський рух мав власні характерні риси. Загони організовувались шляхом договореності між окремими опришками. Селяни йшли в опришки добровільно. Свої загони опришки називали товариствами або ватагами. Опришківські загони були нечисленними – від 5 до 45 чоловік. Завдяки цьому вони мали змогу швидко пересуватись з одного місця на інше, легко переховуватись і несподівано зникати в очах ворога, що їх переслідував. Але інколи створювались і більші загони. Це звичайно було тоді, коли опришки нападали на місто чи замок. Мабуть не малим був загін опришків, який у 1652 році зумів заволодіти сильно укріпленим містом Снятином.

Рух опришків у Галицьких землях став таким грізним, що в травні 1656 року король був змушений звільнити галицьку шляхту від участі у війні проти Росії, мотивуючи це тим, що “збунтувались немалі купи опришків у Галицькій землі”. Перед прикарпатською шляхтою король поставив завдання розгромити опришківсько-селянський рух. Крім загального об’єднання шляхти Галицького, Коломийського і Теребовлянського повітів, проти опришків повинні були виступати наймані військові загони.

Рух опришків у 1656 році не був придушений.

Галицькі опришки часто нападали на гірські міста. Так у 1698 році у Коломийському повіті організовувався селянсько-опришницький загін, який напав на місто Косів і розправився з ненависними гнобителями. У цьому місті зосереджувались найбільші орендарі Покуття, які на експлуатації селян нажили казкові багатства. Увага галицьких опришків не випадково була звернена на міста. Тому, що в містах було зосереджено найбільше орендарів-експлуататорів.

Одним із найвидатніших ватажків опришків був Олекса Довбуш. Надзвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртувались опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту та орендарів.

Виступ Олекси Довбуша – не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, як це намагались довести деякі історики, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років.

Як не намагались представники польсько-шляхетської науки применшити розвиток опришківського руху під проводом Олекси Довбуша, все-таки їм це не вдалося зробити. Дії Довбуша – найбільш яскрава сторінка в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального і національного гноблення. Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 рік. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти і раніше, хоч це і не зафіксовано в історичних матеріалах.

У 20-30 роках XVIII століття почався новий період у розвитку опришківського руху в Галицькій землі. Основними причинами йо