Розвиток екологічного змісту природничих предметів

(кінець XX — початок XXI століття)

Філософські погляди, суспільні потреби та ціннісні орієнтири, відкриття у фізіології, психології та інших науках щодо можливос­тей та специфіки розумового розвитку людини, технічні досягнення людства та впровадження но­вих інформаційних технологій насамперед впли­вають на реформування освітньої системи держа­ви. У цих умовах однією з найгостріших проблем дидактики є розробка теорії змісту освіти (ЗО).

Структура та функції ЗО зумовлені суспіль­но-культурним рівнем розвитку країни та дидак­тичними закономірностями його формування. Останні відповідають певній моделі освіти . Соці­альне замовлення у вигляді освітньої законодав­чої бази та досягнення науки в пізнанні процесів розвитку та навчання людини є рушійними си­лами розвитку ЗО.

У дидактиці можна виокремити два основні підходи до формування та структуризації ЗО: су­спільно-центрований та дитино-центрований. У їх основі лежить співвідношення інтересів суспіль­ства та окремої людини.

У країнах з низьким суспільно-економічним рівнем розвитку (до них належать в основному країни Африки, Латинської Америки) та у тоталі­тарних державах переважає суспільно-центрова­ний підхід. Він полягає в тому, що країна забез­печує своїм громадянам лише базовий рівень знань (основи грамотності та ознайомлення з культурною спадщиною). У змісті освіти відбиваються правила та норми поведінки, прийняті у конкретному суспільстві.

У країнах з високим рівнем суспільно-еконо­мічного розвитку (наприклад, у країнах «великої сімки») та розвинутою системою громадянських прав і свобод (наприклад, у країнах Балтії) пере­важає дитино-центрований підхід до формуван­ня ЗО, основним завданням якого є забезпе­чення вільного розвитку особистості. ЗО відби­ває насамперед інтереси дитини та забезпечує необхідні умови для духовного збагачення осо­бистості. Реалізується такий підхід у гнучкій ор­ганізації навчальної діяльності. Це створює де­мократичні умови спілкування усіх суб'єктів ос­вітнього процесу.

Кожен підхід зумовлений освітньою політи­кою конкретної країни і реалізується відповідно до специфічних рис культурного середовища та традицій. ЗО постійно розвивається, змінюється його структура, технологія добору та оновлення.

Однією з найголовніших у структуруванні, доборі, оновленні та реалізації змісту природни­чих дисциплін, на наш погляд, є проблема визна­чення філософсько-методологічних пріоритетів та базових принципів. Від них залежать рівень теоре­тичного узагальнення та глибина практичного втілення систематизованих природничих знань учнями в подальшому житті.

Остання реформа загальноосвітньої й профе­сійної школи в Радянському Союзі, яка почалась у 1984 р., наголошувала на розвитку освітньої системи за рахунок вдосконалення змісту чинних навчальних програм, посиленні професійної скла­дової навчання, введення курсів «Основи інфор­матики та обчислювальної техніки», «Етика і пси­хологія сімейного життя», «Ознайомлення з навколишнім середовищем». Вона майже не пе­редбачала розгляду філософсько-методологічних питань оновлення змісту освіти. Реформа докорін­но не змінювала методології мети, змісту й ме­тодів, вважає О. Я. Савченко. «Реформа згори», як згодом назвали ці наміри, зазнала фіаско й обмежилась науковими розмовами на сторінках педагогічної преси [3].

Наприкінці XX століття знову стала актуаль­ною класична природничо-філософська концеп­ція В. І. Вернадського про єдність суспільства і природи. Піднесення загальнолюдських та еколо­гічних цінностей поставило питання про розвиток системи екологічної освіти (від проблем екологіч­ної етики до інтеграції знань про Землю та люди­ну). Образ екологічної освіти у структурі змісту природничих дисциплін в основному формувався на рівні міжпредметних факультативних курсів.

Чорнобильська катастрофа у 1986 р., загаль­нодержавна зміна економічних та політичних орі­єнтирів, загострення питань природокористуван­ня та захисту громадян від наслідків техногенно­го впливу, стрімкий розвиток інформаційної сфе­ри, втілення різноманітних свобод (слова, совісті тощо) — все це активізувало суспільну філософ­сько-педагогічну думку. У другій половині 1980-х — на початку 1990-х років у педагогічній пресі СРСР почалася дискусія про роль екологічних знань у формуванні нового суспільства, штучність виді­лення людини із суспільства та протиставляння їх одне одному, нові екологічні підходи до ство­рення навчального середовища та регламентацію міжособистісних стосунків у шкільному навчаль­но-виховному процесі.

У педагогіці з'явилось поняття «живе знання» (В. І. Козлачков, К. І. Шилін). Учені вважали основною вадою сучасної структури ЗО розір­ваність науки на окремі предмети. На їхню думку, «розчленована, змертвіла дійсність» у вигляді пред­метного знання перетворює «загальну картину жи­вого світу у свідомості людини на споживацько-омертвілий світ». Вони висловили занепокоєння традиційною тенденцією до протистояння худож­ньо-гуманітарних та природничо-наукових знань у теорії змісту освіти і пропонували створити но­вий за філософією ЗО, засадами якого є:

• гармонія людини та природи (біоспілкування на рівних);

• індивідуально-особистісне творення Люди­ною нових рівнів організації біосфери (та її підсистем).

Учені визначали основні функції живого знання:

• збереження — продовження життя біос