Суверенітет як категорія конституційної теорії і практики

Конституціоналізм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституційній теорії, в суспільно-політичному русі за її реалізацію і в конституційній практиці. Особливий інтерес викликає зміст консти­туційних принципів (принципів кон­ституції), що становлять основу теорії і практики.

Конституційні принципи — це категорія політичної і правової свідо­мості. Вони не мають самостійного ре­гулюючого значення. Відбиваючись у змісті норм основних законів, консти­туційні принципи набувають характе­ру принципів конституції. Останні є формою нормативного закріплення конституційних принципів. Принци­пи конституції нерідко прямо вклю­чені до змісту основних законів, зафіксовані у вигляді так званих норм-принципів. Принципи консти­туції об'єктивують відповідну теорію, матеріалізують у правовій формі кон­ституційні принципи і тому звичайно однойменні з ними. Разом з тим кон­ституційні принципи є більш абст­рактними. Закріплюючи найбільш визнані в суспільстві політико-правові ідеї, вони виходять у своєму значенні за межі предмета конституційно-пра­вового регулювання і нерідко мають відношення до характеристики право­вої системи в цілому.

Зміст і формулювання принципів конкретизуються відповідно до державно-правового розвитку окре­мих країн, що пояснюється історичними і національними особливостями такого розвитку. Самі ж принципи тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Водночас вони різняться не тільки за змістом, а й за пред­метним спрямуванням. Наприклад, принцип поділу влад передусім відне­сений до механізму здійснення державної влади, принцип федералізму — до її політико-територіальної організації.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів (прин­ципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить да­лекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення най­важливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суве­ренітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер­жави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію держав­ної влади. За Ж. Боденом, суверенітет — це постійна й абсолютна, найви­ща і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як всередині країни, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха. Такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політич­ними реаліями періоду утворення централізованих абсолютистських дер­жав. У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи при­родного права, найбільш відомий з яких — Гуго Гроцій — розмежував по­няття суверенітету і його носія. Г. Гроцій розглядав суверенітет не як саму державну владу, а як її особливу властивість.

Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суве­ренітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історич­ного періоду. У другій половиш XVIII ст. за роки, що передували фран­цузькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обгрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державнихорганів, Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного су­веренітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе виражен­ня загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.

Ідеї Ж. Ж. Руссо щодо несумісності принципу народного сувереніте­ту і представницької демократії мали своїх опонентів ще за часів францу­зької революції XVIII ст. Найбільш знаними серед них були такі мислителі і політичні діячі, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сійєс. Вони прийняли ідею народного суверенітету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Мон­теск'є писав, що народ не є компетентним ні щодо безпосередньої реалізації виконавчої влади, ні щодо прямої законотворчості. Ще категоричнішими були висловлювання Е. Сійєса. Він вважав, що переважна більшість грома­дян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не виста­чає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.

Постійним елементом подальшого розвитку зарубіжної політико-правової теорії було зіставлення представницької і безпосередньої демо­кратії з позицій оцінки принципу народного суверенітету. Домінуючими були і залишаються погляди, згідно з якими цьому принципу відповіда­ють існуючі теорія і практика як безпосередньої, так і представницької демократії. Водночас принцип народного суверенітету іноді розглядається як своєрідний камуфляж державно-правових реалій. У зв'язку з цим де­які вчені вбачають загрозу створення передумов для «парламентського деспотизму». Такі наслідки, на їхню думку, можуть мати місце тоді, ко­ли у представницькому органі