Війна за незалежність іспанських колоній в америці

ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІСПАНСЬКИХ КОЛОНІЙ В АМЕРИЦІ (1810-26).

Передумови

Викликана невдоволенням широких верств населення політикою заборон і дискримінацією з боку метрополії, що гальмувала економічний розвиток колоній; початку війни сприяло також пробудження національної самосвідомості, вплив Війни за незалежність в Північній Америці (1775-83), Великій французькій революції, повстання рабів в Домінго (1791-1803). Безпосереднім поштовхом послужили події 1808 в Іспанії, що пішли за вторгненням військ Наполеона I. У 1809 виникли хвилювання в Чукисаке (нині Сукре), Ла-Пасі і інших районах Верхнього Перу (нині Болівія), в Кіто, виникла антиіспанська змова в Вальядоліде (нині Морелія, Мексіка). Хоч успіх ніде не був досягнутий, ситуація в колоніях різко загострилася. Вести про поразку іспанських військ в метрополії (початок 1810) і окупації більшої частини країни французи були сигналом до озброєних виступів в іспанській Америці.

Венесуела і Нова Гранада (1810-15)

19 квітня 1810 спалахнуло повстання в Каракасі, до влади прийшла Верховна урядова хунта. 2 березня 1811 відкрився Національний конгрес, 5 липня що проголосив незалежність Венесуели і 21 грудня що прийняв республіканську конституцію. У зв'язку з наступом іспанських військ, в квітні 1812 головнокомандуючим збройними силами республіки був призначений Ф. де Міранда, але після ряду воєнних невдач він капітулював. Майже одночасно з Венесуелой революційне рушення охопило Нову Гранаду (нині Колумбія). 20 липня 1810 в її столиці Боготі почалося повстання, а 30 березня 1811 було оголошено про створення «Держави Кундінамарки», президентом якого став А. Наріньо. Інші провінції в листопаді 1811 об'єдналися в конфедерацію Сполучених провінцій Нової Гранади, з центром Картахеною. При підтримці урядів конфедерації і Кундінамарки була звільнена значна частина Венесуели, і в серпні 1813 утворена 2-га Венесуельська республіка на чолі з С. Боліваром. Але і вона до кінця 1814 пасла під натиском іспанців, що спиралися на сприяння полудиких пастухів-льянеро під керівництвом Х. Т. Бовеса. До травня 1816 експедиційний корпус Морільо відновив владу Іспанії і в Нової Гранаді.

Революційні події на Ріо-де-ла-Платі (1810-15)

У столиці віце-королівства Ріо-де-ла Плати Буенос-Айресі патріоти 25 травня 1810 усунули віце-короля і заснували Тимчасову урядову хунту на чолі з К. Сааведрой. Її спроби підкорити всю територію Ріо-де-ла-Плати натрапили на опір окремих провінцій. У Парагваї місцеве ополчення розбило буенос-айреськую армію М. Бельграно (січень 1811). У травні 1811 там була скасована колоніальна адміністрація, а у 1813 встановлений республіканський стрій. У 1814 «Верховним диктатором республіки» став лікар Х. Г. Франсіа. Населення Східного Берега (нині Уругвай) під керівництвом Х. Х. Артігаса з лютого 1811 вело боротьбу проти іспанських, а потім португальських військ, що вторглися з Бразілії. Ця боротьба ускладнялася протиріччями між уругвайцями, що прагнули до створення лаплатської федерації автономних провінцій, і Буенос -Айресом, що домагалося утворення унітарної держави. Делегати Східного Берега не були допущені на Генеральну конституційну асамблею Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати (січень 1813), а до початку 1815 протиріччя вилилися в збройний конфлікт. Буенос-айреськая армія неодноразово зазнавала поразки в Верхньому Перу.

Чілі (1810-15)

У Чілі 18 вересня 1810 був зміщений генерал-капітан, а його функції передані Урядовій хунті. Але остання не зважувалася на повний розрив з Іспанією, чого вимагало радикальне крило патріотів. Користуючись цими розбіжностями, іспанці перекинули підкріплення з Перу, і в жовтні 1814 розгромили чілійців в битві біля Ранкагуа. Незабаром в країні був реставрований колоніальний режим.

Нова Іспанія (1810-15)

У Новій Іспанії (нині Мексіка) повстання, що почалося 16 вересня 1810, очолив священик М. Ідальго. Протягом місяця инсургенти зайняли величезну територію, і в кінці жовтня їх 80-тисячна армія підійшла до Мехіко. Але Ідальго не зважився на штурм міста і попрямував в Гвадалахару, де видав декрети про звільнення рабів, скасування подушної податі, ліквідації торгових монополій, поверненні індіанцям віднятих земель. Ці заходи спонукали велику частину креольских землевласників і купців, багатьох чиновників і офіцерів, що брали участь в повстанні, перейти на сторону іспанців, що полегшило розгром революційної армії (початок в 1811); її керівники були захоплені в полон і страчені. Але незабаром патріоти на чолі зі священиком Х. М. Морелосом відновили боротьбу і добилися серйозних успіхів. Національний конгрес в Чільпансінго 6 листопада 1813 проголосив незалежність Нової Іспанії, а 22 жовтня 1814 в Апацингані прийняв конституцію, що вводила республіканський устрій і що декларувала рівність громадян перед законом, свободу слова і друку. Лише до кінця 1815 роялістам вдалося розсіяти головні сили повсталих і розправитися з Морелосом. До того часу в більшій частині Іспанської Америки, за винятком Ріо-де-ла-Плати, була відновлена влада метрополії.

Звільнення Венесуели і Нової Гранади (1816-22)

З 1816 в Південній Америці почався новий підйом визвольного рушення. Протягом 1817-18 загони Болівара звільнили значну частину Венесуели. Цьому сприяли скасування рабства (1816), декрети про конфіскацію майна іспанської корони і роялістів, про наділення землею солдат визвольної армії (вересень-жовтень 1817), а також перехід льянеро під кома