Анестезіологія іcторія розвитку анестезіології

АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Анестезіологія (від гр. an — запе­речення, відсутність + aistesis — відчуття + logos — слово, наука) — наука, яка вивчає способи усунення відчуттів. Це наука про знеболюван­ня та інші методи захисту організму від надмірних подразнень, зумовле­них хірургічним втручанням. Захист організму від хірургічної травми по­винен починатися ще до операції, продовжуватися під час її виконання і в ранній післяопераційний період. Запобігання небажаному впливу хірур­гічної агресії може бути досягнуто за допомогою методів місцевої або за­гальної анестезії.

Місцева анестезія (місцеве знеболювання) — це знеболювання певних ділянок тіла за повного збере­ження притоми.

Загальна анестезія, або наркоз (від гр. іпагсао —ціпеніти), — це штучно зумовлене оборотне по­рушення функції центральної нерво­вої системи, яке супроводжується виключенням притоми, зниженням різноманітних видів чутливості, при­гніченням рефлекторної активності. Глибокий наркоз, як правило, супро­воджується також розслабленням м'язів, блокадою нейровегетативних та нейроендокринних реакцій, вираже­ним пригніченням життєво важливих функцій організму. Сучасна анестезі­ологічна допомога дає можливість цілеспрямовано впливати на певні лан­ки нервової системи без вираженого негативного впливу на організм. Зав­дання анестезіологічного забезпечення оперативного втручання: усунення не­гативних емоцій, больових відчуттів, м'язової напруги, патологічних нейро­ендокринних та нейровегетативних ре­акцій, регуляція основних життєвоважливих функцій під час операції та в ранній післяопераційний період.

Перше завдання анестезіологічно­го забезпечення — зменшення психіч­ної травми і негативних емоцій — може бути досягнуто за допомогою загаль­них засобів для наркозу та транквілі­заторів. Вимкнення больової чутли­вості (аналгезія) досягається за допо­могою місцевих та загальних анесте-тичних засобів, наркотичних і ненар-котичних аналгетиків.

Блокада небажаних нейровегетатив­них та нейроендокринних реакцій може бути здійснена не тільки загальними анестетичними засобами, але й фарма­кологічними препаратами вузькоспря-мованої дії. З цією метою найчастіше використовують антихолінергічні (хо­лінолітичні) та антиадренергічні (адре-нолітичні) засоби. З їхньою допомогою вдається зменшити негативний вплив не тільки операційної травми, але й дея­ких чинників наркозу, запобігти надмірній активізації та подальшому виснаженню нейровегетативних та ней­роендокринних механізмів.

Пригнічення захисних рухових ре­акцій та запобігання підвищенню то­нусу м'язів у відповідь на больове по­дразнення досягаються за допомогою засобів для наркозу та м'язових релак­сантів (міорелаксантів). Останні, бло­куючи передавання нервових імпульсів у нервово-м'язовому синапсі, спри­чинюють оборотний параліч попереч­но посмугованої скелетної м'язової тканини. Це дає змогу розслабити м'язи (міоплегія) за поверхневого рівня наркозу, коли ще не прояв­ляється його токсичний вплив на організм. Оскільки м'язові релаксан­ти паралізують поперечно посмуговані м'язи, в тому числі й дихальні, підчас їх застосування треба вдаватися до методів штучної вентиляції легенів.

Штучна вентиляція легенів (ШВЛ) дала можливість усунути один із ос­новних недоліків дії загальних анес-тетичних засобів — пригнічення зов­нішнього дихання.

Важливим завданням анестезіологіч­ного забезпечення операції є також підгримування адекватного кровообігу. Прикладом цілеспрямованої регуляції судинного тонусу є штучна гіпотензія.

Тільки адекватна корекція водно-електролітного, білкового та інших видів обміну може забезпечити спри­ятливий перебіг післяопераційного періоду.

Таким чином, сучасна анестезія має у своєму розпорядженні великий арсенал методів та засобів для підтри­мання адекватного знеболювання і регуляції основних життєвих функцій організму під час операції та в перші години після неї.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Перші відомості про знеболюван­ня під час операцій, болісних ліку­вальних маніпуляцій (за допомогою вина, кореня мандрагори, опію, індійських конопель та дурману) ви­явлено в "Папірусі Еберса" (3—2 тис. років до н. е.). Пізніше ці засоби ста­ли використовувати в Єгипті, Китаї, Греції, Римі. Гіппократ (459—377 p. до н. е.) зазначав, що «послабити біль є праця божественна».

У Асірії під час проведення корот­кочасних операцій хворим стискали судини шиї, спричинюючи цим не­притомність (непритомний стан). Ба­гато із цих засобів застосовувалися і у Київській Русі.

Спроби досягти знеболювання на певних ділянках тіла також здійсню­валися ще у стародавні часи. Спочат­ку з цією метою перетискували суди­ни кінцівки, пізніше почали викори­стовувати холод. Про ці методи зга­дував Абу алі Ібн-Сіна (980—1037). Перелічені методи знеболювання були малоефективні чи небезпечні для жит­тя хворого.

У XIX ст. відкриттям наркотичних властивостей низки хімічних препаратів розпочалася нова ера в розвитку зне­болювання. У 1200 p. P. Люлліус винайшов ефір. Уперше в клініці за­стосував його В. Лонг. У січні 1842 p. він під наркозом ефіром екстрагував у хворої зуб, а у березні видалив пух­лину, що локалізувалася в ділянці потилиці. Проте вийшла друком ця публікація тільки у 1852 p. Через цепіонером наркозу ефіром вважають Г. Мортона, який у жовтні 1846 p. привселюдно застосував наркоз ефі­ром (за допомогою сконструйовано­го апарата) під час видалення пухли