Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В Ойкена про

1. Суть доктрини неолібералів ФРН про соціальне ринкове господарство та зміст доктрини В.Ойкена про типологію основних форм ринкової економіки

Неолібералізм у Німеччині. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо­мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.

Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре­тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми­лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ­ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред­ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав­жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен­тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти­ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор­до», заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе­ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єк­том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су­спільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927p. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ­ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по­будованого на принципі свободи та достойного людини економіч­ного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко­номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин­ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана­лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла­деними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи­стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос­подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале­жить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій­сності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру­горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єк­тів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь­но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент­ральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням О