Конфуцiанство

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.О. БОГОМОЛЬЦЯ

Реферат

з предмету рулігієзнавство

на тему:

“Конфуціанство”

Підготувала студентка

І курсу 2 мед. 9 групи

Бодян Марія

2003 р.

Конфуціанство — давньокитайська філософська школа, а пізніше найвпливовіша разом з даосизмом і буддизмом релігійно-філософська школа Китаю.

Заснував її відомий вчений і філософ, релігійний реформатор Конфуцій (Кун-цзи, Кун-цю, Кун-Фу-цзи, Кунг-ксю, ще одне ім’я — Чхун-Ні). Конфуцій народився 551 року до н.е. в аристократичній але збіднілій сім’ї в королівстві Лу (східний Китай, сучасна провінція Шан- дунь). Він був високоосвіченою людиною, “ши” (китайський синонім інтелігента), знавцем музики (за китайським уявленням музика відбивала всесвітню гармонію і сприяла її відтворенню в суспільстві) та давніх ритуалів. Спочатку перебував на державній службі, але покинув її і став навчати. Через деякий час його знову покликали на державну службу, де він дослужився до міністра юстиції. І все ж там він себе не знайшов і зосередився на просвітницькій діяльності. Конфуцій стоворив свою школу, став першим професійним педагогом в історії Китаю. Конфуцій мав понад 3 тисячі учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поряд з ним. Сам Конфуцій хоча і працював у книгосховищі Чжоу і був першим радником в Лу, так і не отримав визнання властей через проповіді своїх філософських теорій. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлення перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй — “Бесіди і судження” .

Про себе Конфуцій говорив: “У 15 років звернув свої думки до вчення. В 30 років набув самостійності. В 40 років зумів звільнитися від вагання. В 50 років пізнав волю Неба. В 60 років навчився відрізняти правду від брехні. В 70 років став слідувати бажанням мого серця і не порушувати ритуалу” .

Конфуцію було 65 років коли помер його син Лі, через рік — його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: “Моє вчення пройшло свій шлях — а я невідомий” . Він поспішав завершити свої праці. Останні роки життя були тяжкими, він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. В 479 році до н.е. Конфуцій помер у Цюйфу. Учні поховали його над річкою Си і три роки оплакували на могилі. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

На тому місці, де був будинок у Цюйфу, у ХІІ столітті споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного стіною з червоної цегли і з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано ряд будинків. Головний з них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 році, він є справжнім музеєм китайської культури.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (приблизно 372-289 роки до н.е.). Він написав трактат “Мен-цзи”, де обмірковував питання про “справедливого володаря” , яке було в основі політичної концепції конфуціанства. Одночасно поглибив конфуціанське релігійно-моральне вчення, визнавав за народом право змінити правителя, який пішов проти нього. Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 55 року н.е. обов’язковою стає наявність храму Конфуція у кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім — його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати “першим святим” . За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвячено титул “наставника держави” . За династії Мін його стали називати “великим учителем нації” . У 1906 році вдова-імператриця Цисі замінила “середні жертвоприношення” Конфуцію “великими жертвоприношеннями” . Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 році, хоча жертвоприношення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся і дотепер.

До Конфуція давньокитайська релігія повністю сформувалася. Це було вчення про небо, духів і душі предків з відповідною системою релігійного культу. Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе в застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних писань і богослов’я. Головними були зовнішні дії зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. “Я передаю а не створюю. Знаю давність і люблю її” . В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релігійне, скільки етико-політичне. Іншими словами, Конфуцій у релігійно-філософському вченні зробив наголос на етико-політичних проблемах.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об’єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і навчав цього іншим.

Конфуцій говорив про великий Шлях-Дао. Це не просто універсальний шлях народження та розвитку усіх речей, невидимий та потаємний. Для Конфуція Дао сприяє ви