Парламенти і парламентаризм

Парламенти і парламентаризм

Державні функції в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави — парламент, глава держави і уряд, верховний суд — реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значу­щості. Проаналізувавши роботу ви­щих органів, можна визначити, на яких засадах функціонує державний механізм у цілому.

Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламентам, які розглядають як ор­гани законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів дер­жави. Відомо, що немало консти­туцій було прийнято парламентами або за їхньою безпосередньою участю, і саме конституції утворюють правову основу для існування і функціонуван­ня всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших еле­ментів цього механізму.

Підвищений інтерес до парла­ментів зумовлений і тим, що вони є представницькими органами. В основі формування і роботи парламентів ле­жать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне жит­тя пов'язане із становленням сучасної державності зарубіжних країн. Такі ідеї склали чи не найголовніший зміст конституційної теорії, що виникла і домінувала у початковий період розвитку цієї державності. З часом сенс та значення їх дещо змінилися, але вони і сьогодні зберігають характер політи-ко-правового постулату, непересічної соціальної і духовної цінності.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представниць­кими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів — так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), — діють на постійній основі.

Представницька природа парламентів не пов'язується лише з їх ви­борністю. У багатьох країнах шляхом загальних виборів заміщується пост глави держави — президента. Однак лише парламент звичайно претендує на роль своєрідного «дзеркала суспільства». З цим пов'язана така прита­манна всім без винятку парламентам риса, як колегіальність. Ко­легіальність парламентів визначає особливості порядку прийняття ними різного роду офіційних рішень.

Парламенти —це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості. В унітарних державах парламен­ти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їхніх суб'єктів. В останньому випадку повноваження законодав­чих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федераль­ною конституцією.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм — це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу. Парламентаризм не слід пов'язувати з якимись конкретними формами державного правління. Яви­ще парламентаризму в тій чи іншій формі властиве кожній сучасній демо­кратичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Парламентаризм має свою передісторію. Ще в VI ст. до н. е. в Афінах із складу найбільш заможних груп обирали колегіальний орган — раду чо­тирьохсот. Представництво встановлювалось від кожної так званої філи (пле­мені), на які ще з часів родового устрою поділялось афінське суспільство. В подальшому установи представницького характеру створювались протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Це ж саме сто­сується державно-політичної історії Стародавнього Риму. Однак усі ці уста­нови були інститутами рабовласницької держави, а їхні склад та діяльність обмежувались інтересами панівної частини тогочасного суспільства.

Термін «парламент» відомий з часів феодалізму. Ним спочатку позна­чалося правосуддя. У Франції в XIII ст. королівська курія була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і називалася парла­ментом. Цей парламент, що набув назви паризького, існував і далі як судо­ва установа і тільки за часів революції XVIII ст. зійшов з історичної арени. Проте він ніколи не був ні представницьким, ні законодавчим органом.

За часів феодалізму передісторія парламентаризму знайшла свій ви­яв у так званих станово-представницьких установах, які спочатку частко­во, а згодом повністю набули виборного характеру. Це не було народне представництво в його прийнятому розумінні. І справа не тільки в тому, що відповідні органи були засновані на засадах представництва, яке вра­ховувало інтереси вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Подібна картина спостерігала­ся також протягом певного періоду розвитку буржуазного парламентариз­му. Важливим є те, що сам характер представництва, природа і зміст ман­дата за феодальних часів мали принципово інше обгрунтування, ніж пред­ставництво і мандат депутата сучасного парламенту.

Юридичною основою станового представництва був мандат, практич­но аналогічний цивільно-правовому мандату. Між виборцями і депутатами встановлювались відносини, адекватні тим, що передбачаються знайомим ще цивільному праву часів Стародавнього Риму договором доручення. За