Використання мотивації досягнення успіху для розвитку особистості і здібностей дитини

Реферат

за темою:

“Використання мотивації досягнення успіху для розвитку особистості

і здібностей дитини”

Педагогічна психологія

Механізм проступку, як і будь-якого акту з’ясування стосунків людини зі світом, лежать у відношенні між потребами та ситуацією їх задоволення. У межах цього відношення формуються властивості характеру: потреба виявляє себе у знайдених і відпрацьованих у соціальній ситуації розвитку способах її задоволення.

У процесі діяльності потреби особистості опредметнюються і стають мотивами – конкретними зв’язками індивіда зі світом. Мотиви начебто втягують індивіда в життєву ситуацію, водночас розширюючи її межі. Проте ситуація нерідко чинить опір його активності й знищує індивіда хоча б в ідеальному плані виходити за наявності обмеження. Цей план отримує свою логіку розвитку й на межі зіткнення з ситуацією породжує тенденцію втілити своє “Я” всупереч ситуації. Це вже потреба особистості, яка шукає свій ідеальний мотив. Ним може бути певний образ світу, який все більше дистанціюється від образу сприймання. Чуттєве вступає в суперечність з абстрактним.

Якщо шляхом вчинку індивід виходить на продуктивний рівень життя. то через проступок – на деструктивний. Якщо вчинок – це надситуативна активність як творчість, то проступок – як адаптація. Спільність механізму вчинку і проступку не виключає своєрідності мотиваційної сфери індивіда, який вдається до проступку. Напевно, потреби особистості у цьому випадку настільки домінують над органічними та індивідними, що стають гіперпотребами. Прагнення втілити своє “Я” в дійсність, заявити про себе підпорядковує собі всі інші тенденції індивіда. На цьому гнуті розвивається егоцентризм – орієнтація лише на своє “Я”, нездатність розмірювати свої прагнення з інтересами інших. Усі стосунки індивіда зі світом центруються довкола його потреб особистості. Образ світу начебто перетворюється через 2 і змінюється залежно від стану самосвідомості.

Коли діти підростають, мозок позбавляється синоптичних зв’язків, які йому вже не потрібні. Це може великою мірою втиснути на здібності дитини. “Якщо дитина не отримуватиме своєчасно правильних стимулів, - говорить науковець Макс Кенедер, - то неврологічні ланцюги в її мозку не утворюватимуться як слід”. За словами Фрезера Мостарда, насідком цього можуть бути нижчі показники коефіцієнту інтелекту, гірші мовні і математичні здібності, проблеми зі здоров’ям у дорослому віці і навіть поведінкові розлади.

Здається, все свідчить про те, що враження, які людина отримує в ранньому дитинстві, безпосередньо впливають на її доросле життя. Від цих вражень може залежати, чи людина буде емоційно врівноважена чи ні, вмітиме абстрактно мислити чи ні, буде співчутливою чи безсердечною.

Навчання – це невід’ємна частина виховання зрілої особистості. Багато батьків спеціально виділяють час, аби кожного дня читати вголос своїм дітям. Під час читання батьки можуть пояснювати, яка поведінка є правильною, а також прищеплювати їм моральні цінності.

СКЛАД І СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовлята – це “чиста дошка”, на які під впливом соціуму “пишуться” ознаки людяності. Немовлятіпритаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як прилежне поняттю особини тварини. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.

Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти хоч і народились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками – вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається замученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з