Місце географії у сучасному науковому пізнанні світу

Реферат на тему:

“Місце географії у сучасному науковому пізнанні світу”

МІСЦЕ ГЕОГРАФІЇ У СУЧАСНОМУ

НАУКОВОМУ ПІЗНАННІ СВІТУ І СЕРЕД ШКІЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН

Сучасна епоха науково-технічного прогресу характеризується насамперед прискореним розвитком системи наукових знань, що дедалі більше розгалужуються, поглиблюються і разом з тим взаємопроникають. Внаслідок цього виникають нові напрями і га­лузі науки з гучними, що викликають мимовільну повагу, назва­ми: молекулярна біологія, квантова електроніка, біокібернетика тощо.

На цьому фоні особливо помітне поблажливе ставлення до «старомодної» географії, яка здається мало не реліктовим пред­метом у системі наук. Справді, якщо виходити з її назви, вия­виться, що свої головні — описові — функції географія вже ви­конала. Ще в країнах Стародавнього Сходу — Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї — нагромаджувалися емпіричні знання про природу та суспільство, про навколишній світ. Уся енциклопедична сукуп­ність знань про природу земної поверхні і про господарство на­родів, що населяють Землю, становила предмет античної географії.

Страбон, Птолемей та інші найвидатніші географи давнини описували країни, материки, океани, взаємне розташування їх, клімат, грунти, води, рослинний і тваринний світ. Ці знання були життєво необхідні людям з моменту виникнення людської цивілі­зації. Тому не випадково географію називають найдавнішою нау­кою про Землю.

Можна виділити кілька етапів у «відносинах» географії з навколишнім світом. Спочатку, на перших стадіях суспільного розвитку, коли окремі держави часто були територіальне роз'єд­нані, географія обмежувалася вибірковим описом земної поверхні. Проте згодом потреби суспільства і тенденції розвитку географіч­ного пізнання породили епоху великих географічних відкриттів. У цей час географія фактично очолила ускладнену систему наукових дисциплін. Географічні відкриття виявилися важливим імпульсом економічного «оновлення» європейських країн і ста­новлення господарських осередків у різних районах Азії, Африки та Америки.

Підсумком цієї епохи було завершення в загальних рисах опи­сового етапу в розвитку географії. Соціальне замовлення того часу

в основному виконане: завдяки картографії об'єкт географії — географічна оболонка, а точніше земна поверхня, — набув терито­ріальної впорядкованості.

Проте економічний розвиток суспільства ставив нові вимоги до пізнання навколишнього середовища. Розвиваючись у певних природних умовах, людство відчувало свою залежність від зовніш­нього світу. Вивчення зміни кліматичних і погодних циклів, те­риторіального розподілу природних ресурсів, розвитку старих і виникнення нових центрів діяльності людини — все це поповню­вало перелік життєво важливих завдань, без розв'язання яких воно неминуче зазнавало б (і не раз зазнавало й зазнає) еконо­мічних, соціальних, психологічних втрат.

Наслідком зрослих потреб у поглибленому вивченні навколиш­нього середовища стало прискорене розчленування енциклопедич­не широкої географії на ряд наукових дисциплін, що сконцентру­вали свою увагу на окремих елементах або частинах природи і господарства. Так виникли спеціалізовані географічні науки — кліматологія, ґрунтознавство, гідрологія, економічна географія. Прогресивність і необхідність диференціації географічної науки, починаючи головним чином з XVIII—XIX ст., були цілком оче­видними і аналогічними до процесів у всій системі наукових знань.

Проте паралельно виявилися й негативні риси, властиві ме­тодології і методам географічної науки з часу її нерозчленова­ності. Насамперед виявилося, що в географії практично немає понятійного і методичного апарату, необхідного для поглибле­ного аналізу конкретних географічних об'єктів. Усе, що можна описати, в основному було описано і відображено на картах. Для аналітичних досліджень, що виявляли певні залежності між окремими географічними елементами, не було адекватного інстру­ментарію.

Ера великої географії, здавалося, безповоротно минула. Це уявлення посилювалося бурхливим розвитком інших галузей при­родознавства і насамперед механіки — лідера науки в XVII— XVIIIст. Закономірність її висунення випливала як з виробничих потреб суспільства, так і з внутрішньої логіки самого наукового пізнання (Б. М. Кедров, 1974).

Як відомо, однією з підвалин механістичного світогляду є принцип детермінізму — переконання в тому, що будь-які про­цеси можна пояснити через міцні причинні зв'язки. Ідея причин­ності, загальної залежності проникала тоді в усі сфери наукового пізнання. Своєрідне відображення дістала вона і в географії, пояснюючи суспільний розвиток цілковито зумовленим природ­ним середовищем. Таким чином заперечувалися соціальні, суспільні закономірності, і наука, розчленовуючи складні об'єкти та явища, з дивовижною швидкістю засвоювала сферу причинних взаємозв'язків матеріального світу на рівнях, де діють закони фі­зики і механіки.

Проте окремі компоненти географічного середовища функціо­нують, як невід'ємні частини матеріального світу, «на загальних підставах». Отже, можливе виявлення законів їх функціонування і розвитку за допомогою теоретичного і методичного арсеналу фі­зики та інших галузей природознавства. Йдучи за цією логікою, географічні, а точніше фізико-географічні науки почали шукати у висновках аналітичних досліджень підтвердження загальності фізичних законів і тим самим успішно долати стан кризи.

Але дослідження поглиблювалися паралельно дробленню, чле­нуванню