Конституційні засади суспільного життя

Конституційна регламентація суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У сфері економічної організації суспіль­ного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення в ос­новних законах права приватної влас­ності. Історично це право розглядалось як природне право людини. «Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений 'й інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування», — записано у ст. 17 Декларації прав людини і громадяни­на 1789p. Отже, наприкінці XVIII ст. право приватної власності не характе­ризувалося як політичний і юридич­ний абсолют. Доля власності, що нале­жала окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальними потребами. Відповідні конституційні формулюван­ня вже тоді відбивали намагання узго­дити інтереси особи і суспільства.

Формулювання Декларації прав людини і громадянина знайшли своє відображення у багатьох консти­туціях, прийнятих у XVIII—XIX ст. ст. Проте з часом вже звичайно не йшлося про «священність» власності, а більше уваги приділялося окремим деталям, пов'язаним з її правовим ре­жимом. Прийняті в минулому столітті і чинні сьогодні конституції Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали не­припустимість конфіскації майна у будь-якій формі, а норвезька Конституція ще й встановила вимогу повного відшкодування у випадках позбавлення права власності. У Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму власності під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у випадках знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо.

Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплене право приватної власності. Але це зовсім не означає, що тим самим воно юридичне не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація права власності в США, як і в багатьох інших англомов­них країнах, значною мірою здійснюється на основі судових прецедентів. При цьому останні не проголошують таке право, а встановлюють коло об­межень, за рамками яких воно реалізується.

У XX ст. соціально-економічний і політичний розвиток багатьох країн супроводжувався процесом розширення державних функцій, який спочатку не знаходив адекватного відбиття в основних законах. Такий висновок можна зробити, аналізуючи зміст нових конституцій. Вони, зо­крема, здебільшого обмежувалися повторенням формулювань про власність, що містились у конституціях попередніх років.

Відносно, а в деяких випадках значно ширшим є відповідний зміст новітніх конституцій. Майже всі вони уточнили юридичний статус влас­ності в дусі соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН сказано: «Власність зобов'язує. Користування нею повинно водночас слу­жити спільному благу». У ст. 29 Конституції Японії зазначено, що «право власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не зачіпало суспільного добробуту». Цим за приватною власністю прямо визнається соціальна функція, і сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому.

Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, при­свячений економічній і соціальній раді — органу, до повноважень якого вхо­дять консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій. Утворення подібного консультативного органу — національної ради економіки і праці — передбачено також Конституцією Італії.

Конституції окремих держав містять положення, які встановлюють загальні засади економічної організації суспільства. Так, у Конституції Італії в розділі «Економічні відносини» йдеться про форми власності, про свободу приватної господарської ініціативи, про соціальну функцію коопе­рацій та державну підтримку їх, про право трудящих брати участь в управлінні підприємствами тощо. У ст. 80 Конституції Португалії (редакція 1982 p.) записано, що організація суспільства грунтується на підпорядку­ванні економічної влади демократичній політичній владі, співіснуванні різних форм власності, усуспільненні основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів, демократичній участі трудящих в управлінні підприємствами, у розвитку суспільного сектора економіки. Частина сьома Конституції Іспанії має назву «Про економіку і господарство». Вона при­свячена викладанню основ правового режиму різних форм власності. Зок­рема, тут закріплено обов'язковість державного планування соціально-еко­номічного розвитку і зазначено, що таке планування має здійснюватися на демократичних засадах. Окремі питання економічної організації суспільст­ва регламентуються у спеціальному розділі Конституції Греції.

До конституційних положень, пов'язаних з регламентацією засад економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері. Напри­клад, у ст. 2 Конституції Італії зазначено, що держава вимагає непоруш­них зобов'язань політичної, економічної і соціальної солідарності у зв'язку з необхідністю гарантувати права людини. Або, як записано в ст. З, завдан­ням республіки є ліквідація перешкод економічного і соціального характе­ру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають всебічному розвитку людської особистості і реальній участі всіх