Походження Сонячної системи 2 2

РЕФЕРАТ

З дисципліни:

Концепція сучасного природознавства

на тему: Походження Сонячної системи

ПЛАН

1 Формування Сонячної системи

2 Походження планет Сонячної системи червня

3 Будова планет Сонячної системи

4 Закономірності в будові сонячної системи

5 Таємниці Сонячної системи

Висновок

Список Літератури

1 Формування Сонячної системи

У примітці до свого знаменитого трактату "Математичні начала натуральної філософії" Ньютон пише: "... дивовижне розміщення Сонця, планет і комет може бути тільки творінням всемогутнього істоти", проте, незважаючи на це зауваження великого Ньютона, вже в 1755 році на основі його ж законів руху відомий німецький філософ І. Кант (1724-1804) створив першу наукову гіпотезу походження Сонячної системи, яка отримала справжнє розвиток тільки в 40-х роках минулого століття. У своїй книзі "Загальна природна історія і теорія неба" ("Історія неба") Кант пише: "Всесвіт нескінченний у просторі та часі. Послідовне продовження миру на нескінченний час і простір здійснюється через утворення нових світів і загибель старих". Головна ідея гіпотези Канта полягає в тому, що зоряний світ стався з холодної дифузної матерії шляхом її конденсації навколо центрів надлишкової щільності під дією сили тяжіння. Народження окремої зірки, наприклад Сонця, супроводжувалося виділенням з первинного "хаосу" газопилової туманності з центральним згущенням (ядром), яке дало початок Сонця; планети та їх супутники відбулися з іншої маси такий туманності шляхом об'єднання часток пилу і газу і почали потім рухатися в одній і тій же площині по кругових орбітах. Залишки речовини туманності дали початок кометам.

Відповідно до гіпотези Лапласа, французького математика і астронома, первинне Сонце утворилося шляхом гравітаційного (тобто під впливом сили тяжіння) стиснення газопилової хмари. Обертове прото- сонце продовжувало стискатися, а за законом збереження моменту кількості обертання швидкість його осьового обертання повинна була збільшитися і Сонце тому почало втрачати масу через відцентрових викидів своєї матерії. Таким чином, Сонце дало початок диску, що обертається, з якого утворилися планети. Гіпотеза Лапласа завдяки його імені як автора п'ятитомного трактату по небесній механіці стала широко відома. Проте критичні зауваження, висловлені в 1861 році Ж. Бабине і в 1884 році М. Фуше, надовго загальмували розвиток гіпотез у дусі Канта і Лапласа. Одне із заперечень зводилося до питання: якщо планети і Сонце відбулися з однієї обертається туманності, то чому тоді кутовий момент обертання Сонця складає лише 2%. тоді як планетам "належать" 98%, а маса Сонця приблизно в 700 разів перевершує сумарну масу всіх планет? Труднощі відповіді на це питання породила новий ряд нових космогонічних гіпотез; одна з них пов'язана з приливною взаємодією Сонця і проходить повз зірки з великою масою, інша - із захопленням газопилової хмари уже сформованим Сонцем і т.д., які увійшли до ще більшого протиріччя з даними спостережень оточуючого нас зоряного світу.

Тільки німецький фізик К. Вайцзеккер в 1943 році прийшов до висновку про необхідність розвитку космогонічних гіпотез в напрямі, запропонованому Кантом і Лаплас. Вайцзеккер застосував фізичну теорію турбулентності до розвитку первинної туманності і довів на цій основі можливість існування механізму перенесення кутового обертального моменту Сонця до планет: центральне тіло починає обертатися повільніше, а що утворилася планета - швидше.

Одночасно з Вайцзеккера гіпотезу Канта почали розвивати й інші вчені, в тому числі академік О.Ю. Шмідт (1891-1956) у створеному ним відділі еволюції Землі Геофізичного інституту Академії наук. Головну увагу Шмідт звернув на еволюцію протопланетної хмари, залишивши осторонь проблему невідповідності кутового обертального моменту Сонця і орбітальних моментів руху планет. В основі його гіпотези лежала ідея об'єднання холодних пилових частинок в невеликі тіла – планетозималі. Шмідт показав, що газопилової хмари поле декількох оборотів навколо .У міру зіткнення пилових частинок один з одним і гальмування про газ вони гасили свої швидкості і починали осідати в екваторіальній області, де формували тонкий диск з підвищеною щільністю. Потім цей диск розділився на кілька кільцевих "зон харчування", в яких шляхом об'єднання планетозималей, або процесу акумуляції, утворилися планети і їх супутники.

Дані геохімічних досліджень, проведених під керівництвом видатного радянського вченого академіка А.П. Виноградова (1895-1975), приводять до висновку про те, що в протопланетній туманності першими повинні утворюватися металеві (залізноо - нікелеві) ядра планет земної групи - Меркурія, Венери, Землі та Марса. Отже, у хмарі відбуваються процеси перерозподілу первинної речовини і з'являються області з високим вмістом металевого заліза. При цьому виникають сильні турбулентні руху. Далі, після появи планетозималей з розмірами близько 1 км і більше, починаються процеси, пов'язані з взаємним тяжінням цих тіл і частинок матерії хмари. Чисельні експерименти дають можливість пояснити деякі закономірності, про які вже згадувалося. Виявилося, що залежно від початкового розподілу планетозималей, їх загальної маси і загального сумарного перетину можна отримати модель утворення планет на відстанях від Сонця, відповідних вищевказаного закону

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать