Ранні національні релігії

Ранні національні релігії — це такі релігійш вірування, що охоплювали своїм впливом верхні й середні шари населення у межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій відносять усі релігії, які в літе­ратурі позначають за допомогою префіксів "старо-", "давньо-": староєгипетську, староіндійську, старо­грецьку, староперсидську, староримську та інші.

Історичним підґрунтям виникнення та існуван­ня ранніх національних релігій був рабовласниць­кий лад. Ці релігії існували в умовах, коли була можливість тримати найбільш пригнічені шари су­спільства (рабів) у покорі завдяки лише грубому насильству. Зазначимо такі основні риси ранніх національних релігій.

1. Відсторонення від офіційного культу низів суспільства. У всіх цих релігіях до культових від­правлень не допускалися раби, а в окремих випад­ках — і частина сільської бідноти. Таке відсторонення низів від офіційного культу в староіндійській релігії, наприклад, наочно ілюструвалося термінами "різно-народжені" і "двічінароджені". Раби і сільська бід­нота, які належали до нижчих шарів (каст), вважалися "різнонародженими". їх породила мати. "Двічінарод-женими" вважалися ті люди, яких, по-перше, наро­дила мати, а по-друге, вони пройшли через обряд по­свячення богам, тобто "друге народження".

2. Порівняна маложивучість.

Мається на увазі та обставина, що давні на­ціональні релігії існували тільки в межах рабовлас­ницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, на зміну їм приходили або пізні національні, або світові релігії.

3. Суворий політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (від грецьк. роїу — багато, Оіеоз — бог), тобто багатобожні.

Серед багатьох богів, як правило, виділялася не­велика група головних, а серед них — верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, установ­ника і охоронника законів. Інші головні боги вважа­лися його помічниками, які відповідали за окремі Ділянки земного і "потойбічного" життя.

4. Зародження вчення про загробну (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв'язку між по­ведінкою людини в земному житті і її долею у за­гробному житті. Це вчення визнає посмертну винаго­роду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

У ранніх національних релігіях вчення про по­тойбічну (загробну) віддяку існує поки що в нерозви-неному вигляді: віддяка пропагується не всіма ре­лігіями, не всіма течіями всередині цих релігій і не на всіх етапах їхнього розвитку. До того ж ранні національні релігії навіть у тих випадках, коли вони викликали і пропагували загробні віддяки, не обіцяли .небесної винагороди найбільш пригнобленому шарові населення — рабам.

5. Обов'язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней.

Чимало національних релігій знали і людські жертвоприношення. За повідомленням Плутарха (46— 125 рр.), жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Моло­ху приносиш!, наприклад, не тільки військовополо­нених, а й власних дітей-первістків.

Є також: відомості про людські жертвоприношен­ня у, давньовавилонській, давньоєгипетській, давньо­грецькій, давньомексиканській та ряді інших ранніх національних релігій.

Релігії Стародавнього Єпшту. Наприкінці IV тис. до ;н. е. невеликі племінні, державні утворення в долині річки Ніл — номи — об'єднуються під вла­дою єдиного царя — фараона. Так виникла Старо­давня єгипетська держава, яка нараховувала ЗО ди­настій фараонів і проіснувала до 332 р. до н. е., ко­ли була завойована А. Македонським (336—323 рр, до н. е.).

Релігійні уявлення Стародавнього Єгипту склали­ся ще в ноліах, де в культах номових богів переважа­ли тотемізм і магія. Пережитки тотемізму залишилися і у загальноєгипетській релігії, яка склалася внаслідок державного об'єднання номів. До числа найбільш ав­торитетних тварин, що обожнювалися, відносилися бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, соколи Гор, Ібіс, Тот. Піз­ніше єгипетські божества стали набувати антропо­морфних рис, але зооморфізм не був повністю від­кинутий і, наприклад, богиня Баст зображувалася у вигляді жінки з головою кішки, а бог Тот — у ви­гляді чоловіка з головою Ібіса.

Піднесення того чи іншого політичного і релігій­ного центрів, в результаті приходу до влади різних династій фараонів, супроводжувалося набуттям за-гальноєгипетського значення місцевих культів. Так, під час правління V династії загальноєгипетського значення набуло геліопольське божество Ра (бог сон­ця). В епоху середнього царства домінує інший бог сонця — Амон. Осиріс як бог мертвих витісняє з кінця III тис. до н. е. іншого покровителя помер­лих — Анубіса. Саме Осиріс перебував у витоків ви­никнення в Єгипті культу вмираючого і воскресаю­чого бога, якого вбив його брат Сет, бог скотарства, і воскресив син, бог Гор.

Крім землеробських, чільне місце у дав­ньоєгипетській релігії належало і культам космічних сил. Вони представлені богом землі Гебом, богинею неба Нут, яку підняв і підтримує бог повітря Шу. Від Геба і Нут народжуються Ісида та Нефтида, Осиріс і Сет. Крім них, у створенні світу беруть участь бог сонця Амон і богиня вологи Тефнут. Таким чином, створюється один з найст