Суспільні інформаційні відносини об єкт кримінально-правової охорони і захисту кримінолого-ко

Суспільні інформаційні відносини – об’єкт

кримінально-правової охорони і захисту:

кримінолого-когнітологічні аспекти

Кримінально-правовий захист та охорона суспільних інформаційних відносин визначено у чинному інформаційному законодавстві України і здійснюється на державному рівні. Порушення законодавства України про інформацію передбачає настання дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної, а також кримінальної відповідальності (Закон України “Про інформацію”).

Передбачивши відповідальність за порушення інформаційного законодавства у ч. 2 ст. 47 Закону України “Про інформацію” законодавець визначає диспозиції правопорушень, але не вказує, який саме вид відповідальності передбачено за скоєння зазначених правопорушень (дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної).

Аналогічним способом сформульовано положення, що стосується порушення норм спеціального законодавства у сфері суспільних інформаційних відносин — щодо захисту інформації в автоматизованих системах. У статті 17 Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” зазначено, що особи, винні у порушенні порядку і правил захисту оброблюваної в автоматизованих системах інформації, несуть не тільки дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, але й кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України, як вже зазначалося вище.

Виходячи з техніки правотворності, законодавцю за принципом гіперзв’язку необхідно звернутися безпосередньо до кримінального законодавства. З’ясування кримінально-правових аспектів сутності та змісту злочинів у сфері суспільних інформаційних відносин, у тому числі комп’ютерних злочинів, відповідно до законодавства України слід здійснювати, виходячи із загальних положень кримінального законодавства, основою якого є Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. (далі — КК).

Відповідно до п. 1 ст. 1 КК України визначено завдання Кримінального кодексу в нашій країні: КК України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили [1].

Важливим аспектом стосовно з’ясування суті кримінального права є усвідомлення підстав кримінальної відповідальності, що визначено у ст. 2 КК. Пункт 1 цієї статті визначає такі підстави кримінальної відповідальності: підставою кримінальної відповідальності — вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Виникає питання відносно ставлення до деліктних диспозицій, визначених у спеціальному законодавстві, в окремих законах, що виступають за системоутворюючі щодо окремих сфер інформаційних правовідносин. Теорія кримінального права оперує таким методом правового регулювання стосовно з’ясування сутності окремих понять та категорій, що вживаються у кримінальному законодавстві, як відсилання до іншого законодавства (так званий метод правового гіперсистемного зв’язку).

Проаналізувавши положення ст. 2, а також статей Особливої частини КК, можна дійти висновку, що не у всіх нормах, де визначено склад злочинів, зазначено засоби їх вчинення та предмети злочинного посягання. Для кримінально-правової характеристики суспільно небезпечних діянь це не завжди є важливим, адже кримінальне законодавство, за аналогією до всього законодавства, захищає і охороняє через відповідні соціальні та державні інституції суспільні відносини.

Проте специфіка суспільних відносин може об’єктивно проявлятися через способи, методи та засоби їх реалізації. Але предметів, методів, способів і засобів об’єктивно існує дуже багато. Виникає питання, чи потрібно їх визначати у диспозиціях діянь, що містять ознаки злочину? Законодавець визначає специфіку суспільних відносин, а звідси — і спеціальні норми (їх диспозиції) через правосвідомість: звичаї, традиції. На наш погляд, зазначений підхід необхідно змінити, тому що виникнуть кримінальні норми, які з часом будуть називати “мертвими” або “нормами дрімаючої прерогативи”. Можливо, у майбутньому, законодавцю за необхідності виділення специфіки якихось кримінальних деліктів (криміналізації правовідносин) краще буде пригадати, що КК містить не тільки Особливу, але й Загальну частину, визначивши в ній загальні положення щодо специфіки суспільних відносин (зокрема, методів, засобів, способів, предметів злочинного посягання) за універсальні, застосовуючи їх до кваліфікації злочинів, передбачених в Особливій частині. Таку практику у КК вже визначено. Саме зазначений підхід до правотворення має у кримінальному законодавстві не тільки кримінально-правове значення, але й кримінологічне, зокрема, у контексті кримінальної статистики — державної статистики стосовно обліку злочинів.

Слід звернути увагу на ту обставину, що правотворення нових деліктів в Особливій частині КК може призвести до негативного явища, що набуло на практиці правозастосування назви “планування злочинності”. Це стає реальним, коли приховування вчинення окремих суспільно небезпечних тяжких злочинів можливе через більш м’яку кваліфікацію діянь.

Методи, засоби, способи та предмети злочинного по