Міжнародно-правове регулювання інвестиційної діяльності

Пошук ефективного правового регулювання відно­син між державами, що приймають інвестиції та дер­жавами, що надають інвестиції, породив багато склад­них проблем.

Так, важливе значення має визначення відмінностей між дією держави ( Acta imperii ) та дією громадянина ( Acta gestionis ) для того, щоб юридичні та фізичні особи могли в судах інших держав вимагати від держави, що приймає інвестиції, виконання її зобов'язань.

Існує також проблема визначення застосовуваного права у відносинах між приймаючими державами та інвестором. Конкретні умови інвестування капіталу примушували держави при виникненні спорів зверта­тися в ряді випадків до міжнародного права. Ця тен­денція в останній час знайшла своє закріплення у бага­тосторонньому договорі, яким є Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів (Вашінгтонська кон­венція) 1965p.

Наступна проблема пов'язана із можливістю виз­нання за деякими категоріями інвесторів статусу суб'єктів міжнародного права. В науці міжнародного права існує немало спроб аргументувати доцільність розширення кола суб'єктів міжнародного права, вклю­чивши до їх числа, зокрема транснаціональні корпо­рації, діяльність яких містить деякі елементи міжнарод­ної правосуб'єктності.

Велику увагу привертає і проблема націоналізації іноземних інвестицій. На даний час не існує загальної норми міжнародного характеру, що регулює ці питан­ня. Є дві резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що ма­ють відношення до цього предмету, але не містять чіт­ких рекомендацій. Це резолюція 1803 (XVII) від 14 груд­ня 1962 р. «Про невід'ємний суверенітет над природни­ми ресурсами» і резолюція 3201 (s-VI) від 12 грудня 1974 р. «Про економічні права та обов'язки держав». Спільним для вказаних резолюцій є підтвердження су­веренітету прав держав над своїми природними ресур­сами, із якого витікає як їх право на націоналізацію, так і обов'язок добросовісного дотримання договорів, вклю­чаючи договори про іноземні інвестиції, що певною мірою протирічать один одному.

В центрі уваги знаходиться також проблема встанов­лення правових гарантій захисту іноземних інвестицій.

Іноземні інвестори, не відчуваючи себе достатньою мірою захищеними нормами внутрішньодержавного права, від­дають перевагу укладенню додаткових угод із відпо­відними стабілізуючими положеннями, а також прагнуть встановити порядок вирішення спорів шляхом звернення до міжнародного арбітражу, а не до національних судів. Держави, що імпортують капітал, протягом довгого часу без великого бажання зверталися до такого способу ви­рішення спорів, роблячи переважно наголос на гарантіях захисту своїх інвестицій з боку національних законів приймаючих держав. Оскільки ці закони постійно змі­нюються, в цілому зберігається нестабільність правового регулювання захисту іноземних інвестицій. Тому на між­народному рівні необхідно створити таку систему, за якої як приймаюча держава, так і інвестори будуть належним чином захищені.

Ще однією важливою проблемою міжнародно-право­вого регулювання іноземного інвестування, практичне вирішення якої на сьогодні значно ускладнене, є пробле­ма виконання державою рішень міжнародного арбі­тражу з інвестиційних спорів. Вашінгтонська конвенція 1965 p. встановлює обов'язковий характер всіх арбітраж­них рішень, залишаючи національним законам учасників конвенції вирішення проблеми їх виконання Однак, оскільки законодавство багатьох країн визнає імунітет інших держав, в тому числі у відношенні до їх майна, то практично неможливо одній державі приймати такі рі­шення проти іншої держави.

Особливістю міжнародно-правового регулювання іноземного інвестування є те, що в міжнародних кон­венціях відсутнє таке поняття, як «інвестиції», що по­в'язано із нерівномірністю та непередбачуваністю роз­витку світових господарських відносин. Поняття «ін­вестиції» визначається, як правило, в національних за­конах держав, які потім можуть використовуватися у разі необхідності.

На сьогодні застосовуються дві основні системи нор­мативного регулювання угод з іноземними інвестиціями. По-перше, це норми, що діють у межах національних пра­вових систем. По-друге, норми, що діють в межах системи міжнародного права. Вони містяться в двосторонніх та ба­гатосторонніх угодах і договорах. Із останніх, такими, що найчастіше застосовуються, є Вашінгтонська конвенція 1965p. і Сеульська конвеція 1985p.

В сфері інвестиційних угод наявність двох вказаних підходів необхідно розглядати як підтвердження волі сто­рін при укладенні контракту. Держава та громадяни інших держав, що укладають інвестиційні контракти, самі повинні приймати рішення щодо обрання системи норм, які регулюють їх взаємовідносини. Після цієї стадії не до­пускається відмова від виконання сторонами своїх зо­бов'язань з даного контракту, включаючи висування пре­тензій, що базуються на імунітеті держав.

В науці існує три погляди на вказану проблему.

Перший полягає в тому, що до контрактів, підписаних суб'єктами міжнародного публічного права та приватни­ми особами, застосовується міжнародне право.

Другий виходить з того, що, оскільки приватні особи не є суб'єктами міжнародного публічного права, то в да­ному випадку національний закон повинен застосовува­тися замість міжнародного публічного права.

І третій погляд передбачає, що для сприяння еконо­мічному розвитку держав не слід дотримуватись якоїсь однієї поз